Мандри убивці - Робін Хобб
Тоді я сказав те, чого зроду досі не говорив.
— Я дечого не розумію. Кеттл казала, що, вбивши Каррода Скіллом, ви завдали шкоди самому собі. А втім, ви спорожнили Галена і, здається, ніяк через це не постраждали. І, гадаю, Серена та Джастін теж не почувалися зле, висмоктавши короля.
— Висмоктування чийогось Скіллу — не те саме, що вбивство вибухом Скіллу. — Він гірко реготнув. — Я робив і те, й те, тож знаю різницю. Наприкінці Гален волів радше померти, ніж віддати мені всю свою силу. Підозрюю, що мій батько зробив такий самий вибір. Ще підозрюю, що він зробив це, аби вони не довідалися, де я. Можемо тільки здогадуватися, які таємниці захищав Гален, помираючи. — Глянув на м’ясо, яке тримав у руці, відклав його. — Та теперішній наш клопіт — це пробудження Старійшин. Фітце, озирнувшись довкола, ти бачиш гарний і погожий день. А я бачу спокійне море і сприятливий вітер, що жене червоні кораблі до наших берегів. Доки я тут лупаю камінь, шкребу і працюю, людей Шести герцогств убивають і перековують. Не кажучи вже про те, що Регалові війська плюндрують і палять прикордонні гірські села. Батько моєї королеви стає до бою, щоб захистити свій народ від армій мого брата. Яка це для мене мука! Якби ти зумів підняти драконів на їхній захист, вони могли б злетіти негайно.
— Я волів би не братися за справу, не знаючи, що для цього потрібно, — почав було я, але Веріті зупинив мене, усміхнувшись.
— Здається, вчора ти саме про це і просив, Фітце Чівелрі.
Тут він мене піймав.
— Ми з Нічнооким вийдемо завтра вранці, — запропонував я.
Веріті насупився.
— Не бачу сенсу зволікати. Для тебе це недовга подорож, досить просто пройти крізь колону. Та вовк не зможе це зробити. Йому доведеться зостатися тут. Я хочу, щоб ти рушив уже.
Він так спокійно наказав мені йти без вовка. Радше я пішов би геть голим.
— Уже? Негайно?
— Чом би й ні? Ти можеш дістатися туди за кілька хвилин. Глянь, що зумієш зробити. Якщо доб’єшся успіху, я про це знатиму. Якщо ні, повернися до нас увечері через колону. Ми нічого не втрачаємо, пробуючи.
— Думаєте, Регалова група не становить уже загрози?
— Там вони не більша загроза для тебе, ніж тут. А тепер іди.
— Мені почекати, доки повернуться інші, і сказати їм, куди я йду?
— Я сам їм скажу, Фітце Чівелрі. Зробиш це для мене?
На таке запитання можлива тільки одна відповідь.
— Так. Уже йду. — Я завагався востаннє. — Щоправда, не знаю, як використовувати колону.
— Це не складніше за двері, Фітце. Поклади на неї долоню, а вона притягне твій Скілл. Ось цей символ. — Нарисував його пальцем на куряві. — Він переносить в оселище драконів. Просто торкнися його рукою і проходь. А це — ще один рисунок на куряві — знак каменярні. Він поверне тебе назад. — Здійняв темні очі, спокійно на мене глянув. Чи в цьому погляді було випробування?
— Повернусь цього вечора, — пообіцяв я йому.
— Добре. Нехай тобі сприяє удача, — промовив Веріті.
І це все. Я підвівся, відійшов од вогнища, повернув до колони. Минув Дівчину-на-Драконі, намагаючись, щоб вона мене не відволікла. Всі інші збирали хмиз десь у лісі, а Нічноокий кружляв довкола них.
Ти справді підеш без мене?
Я ненадовго, брате.
Мені повернутися і чекати тебе біля колони?
Ні, подбай про королеву, якщо твоя ласка.
Із задоволенням. Сьогодні вона підстрелила для мене птаха…
Я відчув у його думках щире захоплення. Що може бути кращим за вовчицю, яка вміло полює?
Вовчиця, яка добре ділиться.
Допильнуй, щоб трохи зосталося й мені.
Можеш забрати рибу, — великодушно запропонував він.
Я глянув на чорну колону, що маячила зараз переді мною. Там був символ. «Просто як двері, — сказав Веріті. — Торкнися символу — і пройдеш». Можливо. Та в моєму шлунку наче літало повнісінько метеликів. Я насилу зумів підняти руку і притиснути її до блискучого чорного каменю. Долоня лягла на символ, я відчув холодне притягання Скіллу. Пройшов.
З ясного сонця я перенісся у плямисту тінь. Відійшов від високої чорної колони до густо зарослої травою землі. Повітря було тяжким від вологи та рослинних запахів. Гілля, прикрашене бруньками, коли я був тут попереднього разу, покрилося тепер розкішним листям. Мене привітав хор комах і жаб. Ліс довкола бринів життям. Після тиші та порожнечі каменярні це майже приголомшувало. Якусь мить я стояв, просто звикаючи до оточення.
Я обережно опустив стіни Скіллу, потягся назовні. Не відчув жодного відгуку Скіллу, окрім як із боку колони. Трохи розслабився. Може, знищивши Каррода, Веріті зробив більше, ніж припускав. Може, тепер вони боялися кидати йому прямий виклик. Я тішив себе цією думкою, продираючись крізь буйну рослинність.
Невдовзі я промок до колін. Не тільки через те, що ґрунт у мене під ногами був болотистим, а й тому, що густі трави та очерет, крізь які я пробирався, були обтяжені вологою. Зверху з витких лоз і навислого листя теж скапувала вода. Мені це не вадило. Після голого каменю та куряви каменярні волога здавалася живлющою. Те, що скидалося на залишки шляху, коли ми були тут попереднього разу, стало тепер вузьким коридором між похилими розлогими рослинними хащами. Я дістався мілкого дзюркотливого струмка, назбирав там жменю перченої хріниці, щоб пощипувати на ходу. Пообіцяв собі прихопити трохи до табору, коли повертатимусь увечері. Тоді взявся до своєї місії. Дракони. Де ж ті дракони?
Вони нікуди не зникли, хоча зелень довкола них була вищою, ніж раніше. Я помітив пень враженого блискавкою дерева, який запам’ятав ще з того разу, а вже звідти розшукав Ріелдерового дракона. Вирішив, що для почину він згодиться найкраще, бо я дійсно відчув у ньому сильне Віт-життя. Наче це могло щось змінити, витратив кілька хвилин, щоб обчистити його з лоз і мокрих прилиплих трав. Коли це зробив, мене вразила одна річ. Вигин тіла сонного створіння повторював обрис землі, на якій воно лежало. Це не скидалося на статую, висічену з каменю, а пізніше встановлену на певному місці. Радше на живу істоту, що вклалася тут на відпочинок і більше не ворухнулася.
Я намагався змусити себе повірити. Саме це й були Старійшини, які знялися на заклик короля Вайздома. Полетіли до узбережжя, як величезні птахи, перемогли піратів та прогнали їх від наших берегів. Падали з неба на кораблі, жахаючи їхні команди до безумства, або ж перевертали судна дужим помахом крил. І можуть зробити це знову, якщо ми зуміємо їх розбудити.
— Спробую, — сказав я вголос, а тоді повторив: — Розбуджу їх.
Старався, щоб у моєму голосі не було сумніву. Повільно обходив Ріелдерового дракона, намагаючись вирішити, з чого почати. Він весь — від клиноподібної зміїної голови до колючого хвоста — був кам’яним драконом, який вийшов із легенди. Я простяг захоплену руку, провів по блискучих лусках. Відчував, як над драконом, ліниво, наче дим, витає і кружляє Віт. Намагався повірити в життя всередині нього. Чи якийсь скульптор зумів би вигадати таку досконалість? На вершечках його крил були кістяні опуклості, схожі на гусячі. Я не
