Мандри убивці - Робін Хобб

— Баррічу! — тихо покликала вона. — Я йду.

Повернула не на дорогу, а в ліс. Не озиралася.

— Повертайся, Фітце. — Це було не скіллення, а тихий голос Веріті поблизу мене. — Ти бачив, що вони в безпеці. Більше не дивись, щоб інші не вгледіли їх твоїми очима і не знали, куди вони пішли. Краще, якщо ти й сам цього не знатимеш. Повертайся.

Я розплющив очі. У наметі була напівтемрява. Не лише Веріті, а й Кеттл сиділа біля мене. Її губи стислися у рівну несхвальну лінію. Обличчя Веріті мало суворий вигляд, та було на ньому й розуміння. Заговорив, перш ніж я зумів це зробити.

— Якби я знав, що ти сам їх шукав, дуже б на тебе сердився. Та тепер скажу відверто. Краще тобі нічого про них не знати. Геть нічого. Якби ти послухався мене, коли я вперше тобі це порадив, нікому з них не загрожувало б те, що трапилося цієї ночі.

— Ви обоє це бачили? — тихо спитав я.

На якусь мить відчув зворушення. Вони обоє так дбали про мою дитину.

— Вона ж і моя спадкоємиця, — невблаганно зазначив Веріті. — Гадаєш, я міг би стояти осторонь і нічого не робити, якби їй завдано шкоди? — Хитнув до мене головою. — Тримайся від них подалі, Фітце. Задля нашої безпеки. Ти розумієш?

Я кивнув. Його слова не могли мене засмутити. Я вже й так вирішив, що не намагатимусь дізнатися, куди Моллі з Баррічем забрали Неттл. Але не тому, що вона була спадкоємицею Веріті. Вони з Кеттл підвелися та вийшли з намету. Я знову натяг на себе покривала. Блазень, що напівлежав, спершись на лікоть, теж уклався.

— Розповім тобі завтра, — сказав я.

Він мовчки кивнув головою, очі на блідому обличчі широко розплющені. Влігся зручніше, думаю, що відразу й заснув. Я лежав, дивлячись у темряву. Нічноокий ліг поруч зі мною.

Захищатиме твоє вовченя як власне, — спокійно зауважив він. — Це зграя.

Він хотів розрадити мене цими словами. Та я не потребував розради. Натомість простяг руку, поклав йому на загривок.

Ти бачив, як вона їх нажахала? — гордо похвалився я.

Найславніша з вовчиць, — погодився Нічноокий.

Коли Старлінг розбудила нас із Блазнем на нашу варту, я почувався так, наче взагалі не спав. Вийшов із намету, потягаючись і позіхаючи, а ще підозрюючи, що у вартуванні немає потреби. Але решта ночі була приємно лагідною, і Старлінг залишила нам м’ясної юшки, яка умлівала на краю вогнища. Я вже випив пів кухля, коли нарешті вийшов Блазень.

— Увечері Старлінг показала мені свою арфу, — сказав я йому замість привітання.

Він самовдоволено всміхнувся.

— Примітивна робота. Ах, це був один із його ранніх витворів, скажуть про це колись, — зі вдаваною скромністю додав він.

— Кеттл каже, що ти необережний.

— Цілковито, Фітце. Що ми тут робимо?

— Я? Що мені наказано. Коли моя варта закінчиться, рушаю на пагорби, аби наламати гілля для мітли. Щоб змітати кам’яні уламки з-під ніг Веріті.

— Ах. Ось вона — робота, гідна Каталізатора. А як ти гадаєш, що має робити Пророк?

— Можеш пророкувати, коли буде закінчено дракона. Боюся, доки це не станеться, ми не зможемо думати ні про що інше.

Блазень наполегливо захитав головою.

— Що? — зажадав я.

— Мені не здається, що нас покликано сюди, аби майструвати мітли й арфи. Як на мене, це затишшя, друже. Затишшя перед бурею.

— Дякую, що підбадьорив, — похмуро кинув я. Але про себе замислився, чи він, бува, не має рації.

— Розкажеш мені, що трапилося цієї ночі?

Коли мій виклад добіг кінця, Блазень сидів, зашкірившись.

— Здогадлива дівиця, — гордо зауважив він. Тоді схилив голову у мій бік. — Думаєш, маленька буде віттеркою? Чи матиме талант до Скіллу?

Я й так безнастанно про це думав.

— Сподіваюся, ні, — відповів негайно. А тоді задумався над власними словами.

Заледве почало світати, коли Веріті з Кеттл повставали. Обоє, стоячи, випили по кухлику юшки, забрали з собою в’ялене м’ясо і скерували кроки назад до дракона. Кеттрікен теж вийшла з намету Веріті. Її очі запалися, вуста склалися у виразі поразки. Випила лише пів кухлика, відставила його. Повернулася до намету і вийшла з покривалом, переінакшеним у торбу.

— На дрова, — рівним тоном сказала вона, побачивши мою здивовано зігнуту брову.

— Тоді й ми з Нічнооким теж можемо піти з вами. Мушу наламати гілля на мітлу та знайти держака. А він мусить робити ще щось, окрім як їсти й товстішати.

А ще ти боїшся йти до лісу без мене.

Якщо в тутешніх лісах багато таких свиней, ти маєш цілковиту рацію.

Може, Кеттрікен візьме свого лука?

Та не встиг я обернутися, щоб підказати їй цю ідею, як вона вже метнулася по нього до намету.

— На випадок, якщо зустрінемо іншу свиню, — сказала мені, виходячи.

Та це виявилася спокійна подорож без жодних пригод. Місцевість за каменярнею була горбистою і приємною. Ми зупинилися над струмком, щоб напитись і вмитися. Я побачив блискучих мальків у воді, а вовк негайно ж запрагнув порибалити. Я запевнив його, що так ми і зробимо, тільки-но я зберу гілля на мітлу. Тож він ішов мені по п’ятах, хоч без особливого бажання. Я зібрав гілля на мітлу і знайшов рівну довгу палицю на держак. Тоді ми наповнили торбу Кеттрікен хмизом. Я наполіг, що сам нестиму хмиз, аби Кеттрікен мала вільні руки, якщо доведеться стріляти. Повертаючись до табору, ми затрималися над струмком. Я шукав місця, де б рослини перевисали з берега у воду. Невдовзі ми знайшли таке. Тоді збавили більше часу, ніж я планував, ловлячи рибу руками. Кеттрікен ніколи раніше такого не бачила, та, трохи помучившись, оволоділа цією хитрістю. У струмку водилися форелі, різновид, який досі мені не траплявся, з рожевими черевцями. Ми піймали десяток, я відразу ж їх випатрав, а Нічноокий хапав нутрощі так швидко, що я ледве встигав чистити. Кеттрікен настромила улов на вербовий прут, і ми повернулися до табору.

Я не усвідомлював, наскільки ця тиха інтерлюдія заспокоїла мені душу, доки ми не побачили чорну колону, що стерегла пащу входу до каменярні. Вона здавалася зловіснішою, ніж будь-коли раніше. Як темний палець, із докором піднятий угору, аби застерегти мене, що це, може, й затишшя, але буря вже на підході. Проходячи повз неї, я ледь здригнувся. Здається, моя вразливість на Скілл знову наростала. Колона спокусливо променіла контрольованою силою. Майже всупереч власній волі я зупинився, придивився до вирізаних на ній символів.

— Фітце? Ти йдеш? — покликала мене Кеттрікен.

Тільки тоді я зрозумів, як довго витріщався на колону. Поквапився наздогнати своїх супутників і приєднався до них, коли вони минали дівчину на драконі.

Я свідомо уникав цього місця, відколи Блазень до неї доторкнувся. Зараз із почуттям провини глянув угору, де й досі на її бездоганній шкірі виблискував срібний відбиток пальця.

— Ким ти була і чому зробила таку сумну статую? — спитав я її.

Та кам’яні очі дівчини лише благально дивилися на мене з покритого сльозами обличчя.

— Може, не зуміла закінчити свого дракона, — припустила Кеттрікен. — Дивись, його задні лапи та хвіст так і зосталися