Мандри убивці - Робін Хобб

class="p">Я й справді на них витріщався. Відвернувся, засоромлений цим, та водночас радий, що побачив їхні обійми, хай навіть сумні. Послухався Кеттл, взявши заодно їжі й собі. Відніс тарілку Блазневі. Той сидів, гойдаючи ушкоджену руку на колінах. Коли я сів поруч із ним, підвів голову.

— Воно нічим не стирається, — забідкався. — Чого воно прилипло до моїх пальців?

— Не знаю.

— Бо ти живий, — коротко відповіла Кеттл.

Сіла навпроти нас, наче ми не могли обійтися без нагляду.

— Веріті сказав мені, що завдяки Скіллу може формувати камінь пальцями, — розповів я їй.

— Чи твій язик прикріплено посередині, що він теліпається з обох кінців? Забагато говориш! — вилаяла мене Кеттл.

— Може, я не говорив би забагато, якби ви сказали трохи більше, — кинув я. — Камінь неживий.

Стара зиркнула на мене.

— Ти це знаєш, так? То навіщо нам розмовляти, якщо ти й так усе знаєш. — Накинулася на їжу, наче та була її особистим ворогом.

До нас приєдналася Старлінг. Сіла біля мене з тарілкою на колінах і сказала:

— Не розумію, що це за срібло на його руках? Що це таке?

Коли Кеттл прошила її грізним поглядом, Блазень пирснув у свою тарілку, як неґречна дитина. Та мене вже втомили ухильні висловлювання старої.

— І що ж ти відчуваєш? — поцікавився я у Блазня.

Він подивився вниз, на свої перев’язані пальці.

— Це не біль. Вони дуже вразливі. Я відчуваю сплетіння ниток у перев’язці. — Його очі задивилися кудись у далечінь. Він усміхнувся. — Бачу чоловіка, що її зіткав, жінку, що випряла нитки. Овець на схилі пагорба, дощ, який падав на їхню грубу вовну, траву, яку вони їли… вовна з трави, Фітце. Сорочку зіткано з трави. Ні, це ще не все. Ґрунт, чорний та родючий, і…

— Припини! — суворо промовила Кеттл. Сердито повернулася в мій бік. — І припини його випитувати, Фітце. Якщо не хочеш, щоб він зайшов задалеко й загубився назавжди. — Різко штурхонула Блазня. — Їж свою страву.

— Звідки ви стільки знаєте про Скілл? — зненацька спитала її Старлінг.

— І ти туди ж? — гнівно заявила Кеттл. — Чи вже немає нічого особистого?

— Між нами? Небагато, — відповів Блазень, але не дивився на стару.

Пильно стежив за Кеттрікен. Вона набирала їжу для себе та Веріті, а її обличчя все ще було опухлим від плачу. Поношене й поплямлене вбрання, загрубіле волосся, обвітрені руки і ця проста турбота про свого чоловіка могли б надати їй буденного жіночого вигляду. Та я дивився на неї і бачив, можливо, найсильнішу королеву, яку будь-коли знав Оленячий замок.

Я помітив, як Веріті злегка скривився, беручи з її рук просту дерев’яну миску та ложку. На мить заплющив очі, змагаючись із тягарем історії цього приладдя. Надав обличчю звичного виразу, зачерпнув душенини, вклав до рота. Навіть на іншому кінці табору я відчув, як у нього раптово пробудився голод. Не лише без гарячої страви обходився він дов­гий час, а без поживнішої їжі взагалі. Тяжко вдихнув і почав їсти, наче виголоднілий вовк.

Кеттл пильно на нього дивилася. На її обличчі з’явився жалісливий вираз.

— О ні. У нас зосталося дуже мало особистого, — сумно сказала вона.

— Що швидше ми відвеземо його назад до Джампі, то швидше він одужає, — заспокійливо промовила Старлінг. — Як вважаєте, нам слід рушати завтра? Чи дати йому кілька днів, щоб попоїв, перепочив і відновив сили?

— Ми не заберемо його назад до Джампі, — заперечила Кеттл із ноткою суму в голосі. — Він почав свого дракона. Не зможе його полишити. — Спокійно глянула на нас. — Єдине, що ми можемо тепер для нього зробити, — це зостатися тут і допомогти йому закінчити його діло.

— То червоні кораблі нищать вогнем усе узбережжя Шести герцогств, Ферроу збирається напасти на Гори, а ми тим часом мусимо зоставатися тут і допомагати королю висікати дракона? — недовірливо перепитала Старлінг.

— Авжеж. Якщо ми хочемо врятувати Шість герцогств і Гори, мусимо зробити саме так. А тепер даруйте мені. Думаю, слід приготувати ще трохи м’яса. Судячи з вигляду нашого короля, це піде йому на користь.

Я відставив порожню тарілку.

— Краще приготувати його все. За такої погоди воно швидко зіпсується, — недоладно промовив я.

Наступну годину я провів, розрізаючи свинячу тушу на шматки, які можна в’ялити над вогнищем цілу ніч. Нічноокий прокинувся і допомагав позбуватися решток, аж доки йому не роздулося черево. Кеттрікен та Веріті сиділи, тихо розмовляючи. Я намагався не підглядати за ними, а втім, помічав, як його погляд часто переходить від неї до помосту, де височів його дракон. Низьке рокотання його голосу було невпевненим і часто завмирало, доки не лунало нове запитання Кеттрікен.

Блазень розважався, торкаючи своїми Скілл-пальцями різні речі: миску, ніж, тканину сорочки. На сувору гримасу Кеттл відповів лагідною усмішкою.

— Я обережний, — запевнив він її.

— Ти гадки не маєш, як це — бути обережним, — дорікнула стара. — Не збагнеш, що збився зі шляху, доки не заблукаєш цілковито.

Вона підвелася, буркітливо покинула нашу різницьку справу й наполягла, що наново перев’яже йому пальці. Тоді разом зі Старлінг пішла назбирати ще дров для вогнища. Вовк зі стогоном встав і подався за ними.

Кеттрікен провела Веріті до його намету. За мить з’явилася знову і перейшла до більшого намету. Винесла звідти свою постіль. Побачила, як я мигцем на неї глянув, і, мені на сором, зазирнула прямісінько у мої вічі.

— Я забрала довгі рукавиці з твого клунка, Фітце, — спокійно сказала мені.

Тоді вона приєдналася до Веріті в меншому наметі. Ми з Блазнем дивилися на все, що завгодно, тільки не один на одного.

Я повернувся до краяння м’яса. Вже втомився від цього. Зненацька свинина запахла мені радше як щось мертве, ніж як свіже м’ясо. Рукави аж по лікті заляпала липка кров, поношені манжети сорочки просякли нею наскрізь. Та я витривало робив своє. Блазень сів поруч зі мною навпочіпки.

— Коли мої пальці ковзнули по руці Веріті, я його пі­знав, — сказав він несподівано. — Збагнув, що він — король, гідний, аби я став його послідовником. Так само гідний, як його батько перед ним. Знаю, що він замислив, — додав притишеним голосом. — Спершу це було важко осягнути, але я сидів і думав. Воно пасує до мого видіння про Ріелдера.

Я здригнувся, — аж ніяк не від холоду.

— Що? — спитав його з натиском.

— Дракони — це Старійшини, — тихо промовив Блазень. — Але Веріті не зміг їх розбудити. Тож висікає власного дракона, а закінчивши, розбудить його і тоді рушить на битву з червоними кораблями. Сам.

Сам. Це слово мене приголомшило. Знову Веріті збирається самотньо змагатися з червоними кораблями. Але зосталося ще багато, чого я до пуття не розумів.

— Усі Старійшини були драконами? — спитав я.

Подумки я повернувся до всіх фантастичних Старійшин, яких бачив, мальованих і тканих. Деякі з них скидалися на драконів, але…

— Ні. Старійшини є драконами. Оті скульптури в кам’яно­му саду. Це і є Старійшини. Свого часу король Вайздом спромігся змусити їх прокинутися, здійнятися в повітря і змагатися за його справу. Для нього вони ожили. Та тепер