Мандри убивці - Робін Хобб
Невдовзі принц Веріті зрозумів, що група, хоча внутрішньо згуртована, взагалі з ним не працює. До того часу Гален помер, залишивши Оленячий замок без наступника на посту майстра Скіллу. У відчаї Веріті шукав інших навчених Скіллу, що могли б прийти йому на допомогу. Хоча за спокійних літ царювання короля Шрюда нових груп не творено, Веріті зміркував, що можуть іще жити чоловіки та жінки, треновані у старіших групах. Хіба ж довговічність членів групи не була завжди легендарною? Може, знайшовся б хтось, хто міг би допомогти йому або навчити Скіллу інших.
Але зусилля принца Веріті в цій царині виявилися марними. Ті, кого він на підставі записів та усних свідчень міг розпізнати як скіллерів, були мертвими або в таємничий спосіб зникли. Тож принц Веріті мусив вести свою війну самотужки.
Перш ніж я встиг натиснути на Кеттл, аби вона висловилася ясніше, з намету Веріті долинув зойк. Ми всі схопилися, але першою до входу в намет підбігла стара. Звідти вискочив Блазень, стискаючи лівою долонею праве зап’ястя. Метнувся просто до відра з водою і занурив у нього руку. Його обличчя скривилося від болю чи страху, а може, від того й того разом. Кеттл подалася за ним слідом, оглянула йому руку й осудливо похитала головою.
— Я ж тебе попереджала! Ану вийми її з води, це нічого не дасть. Нічим не допоможе. Стій. Подумай про це. Насправді це й не біль, просто почуття, якого ти досі не знав. Глибоко вдихни. Розслабся. Прийми це. Прийми це. Дихай глибоко, дихай глибоко.
Отак промовляючи, вона тягла Блазня за передпліччя, аж доки він не вийняв неохоче долоню з води. Кеттл негайно перевернула відро ногою. Загребла розлиту воду кам’яним пилом і щебенем, весь час тримаючи Блазня за руку. Я витяг шию, щоб заглянути повз неї. Три перші пальці його правої руки стали на пучках срібними. Він глянув на них і затремтів. Я ніколи досі не бачив Блазня таким знервованим.
— Це не змиється, — твердо сказала Кеттл. — Це не зітреться. Тепер воно з тобою, тож прийми його. Погодься з цим.
— Це боляче? — занепокоєно спитав я.
— Не розпитуй його про це! — гарикнула на мене стара. — Не розпитуй його зараз ні про що. Заглянь до короля, Фітце Чівелрі, а Блазня залиш мені.
Через клопоти з Блазнем я майже забув про мого короля. Схилився, щоб увійти до намету. Веріті сидів на двох згорнутих покривалах. Намагався зашнурувати одну з моїх сорочок. Я здогадався, що Старлінг обнишпорила всі в’юки, доки знайшла для нього чисту сорочку. Мене приголомшило, що він схуд настільки, аж моя сорочка йому підійшла.
— Дозвольте, мій королю, — запропонував я.
Він не тільки опустив руки, а й відвів їх за спину.
— Блазень дуже постраждав? — спитав він мене, доки я змагався з позаплутуваними шнурками. Це прозвучало майже як у мого давнього Веріті.
— Йому просто посріблило пучки трьох пальців, — відповів я.
Побачив, що Блазень наготував щітку та ремінець для волосся. Я став у Веріті за спиною і почав зачісувати йому волосся назад. Він поквапом склав руки на грудях. Частина сивини у його волоссі була кам’яним пилом, але не вся. Його вояцький хвіст був тепер сірим із чорними пасмами та шорстким, як кінська грива. Я довго й старанно його пригладжував. Зав’язавши ремінця, спитав:
— На що схоже це відчуття?
— Це? — спитав він, здійнявши руки і стріпнувши пальцями. — Ох. Як Скілл. Тільки сильніше, і на моїх руках та долонях.
Як я зрозумів, Веріті вважав, що відповів на моє запитання.
— Навіщо ви це зробили? — спитав я.
— Ну. Щоб працювати з каменем, знаєш. Коли ця сила на моїх руках, камінь мусить підкоритися Скіллу. Незвичайний камінь. Як бакійське Каміння Правди, знаєш його? Тільки там він не такий чистий, як тут. Звичайно, руки — кепське знаряддя для обробки каменю. Та коли вже відсічеш усе зайве, аж до місця, де чекає дракон, то можеш розбудити його своїм дотиком. Я веду рукою по каменю і нагадую йому про дракона. А все, що не є драконом, відпадає уламками і сколками. Звичайно, дуже повільно. Зайняло мені весь день, щоб відслонити його очі.
— Розумію, — розгублено пробурмотів я. Не знав, чи вірити йому, чи він збожеволів.
Він підвівся, наскільки це було можливо в низькому наметі.
— Кеттрікен сердиться на мене? — спитав зненацька.
— Мілорде королю, не моя то річ — говорити…
— Веріті, — втомлено урвав він мене. — Називай мене Веріті і, на ласкаву Еду, відповідай на запитання, Фітце.
Це так скидалося на того давнього Веріті, що я ледь його не обійняв. Натомість сказав:
— Не знаю, чи вона сердиться. Та їй завдано тяжкого болю. Вона здолала довгу і втомливу дорогу, шукала вас, несучи страшні вісті. А вам, здається, до цього байдуже.
— Не байдуже, коли я про це думаю, — серйозно промовив він. — І коли думаю, тужу. Але стільки є речей, про які я мушу думати, а не можу думати про все водночас. Фітце, я знав, коли помер наш син. Як же я міг не знати? І його, і все, що тоді відчував, я вклав у дракона.
Він поволі вийшов геть, а я покинув намет слідом за ним. Назовні він випростався. Утім, його плечі так і зосталися схиленими. Веріті був тепер старим чоловіком, якимсь робом значно старшим за Чейда. Я не розумів цього, але знав, що це правда. Зачувши його кроки, Кеттрікен підвела погляд. Знову зиркнула у вогонь, тоді, майже неохоче, встала, вивільнившись від сонного вовка. Кеттл і Старлінг перев’язували Блазневі пальці смужками тканини. Веріті підійшов просто до Кеттрікен, став поруч із нею.
— Моя королево, — прорік поважно. — Якби міг, я обійняв би тебе. Та сама бачиш, що мій дотик… — Він указав на Блазня і залишив цю фразу недомовленою.
Я бачив вираз її обличчя, коли вона розповідала Веріті про народження мертвої дитини. Очікував, що вона відвернеться від нього, завдасть йому болю, як він завдав їй. Та серце Кеттрікен було більшим за таку помсту.
— Ох, муже мій, — промовила вона, голос її ламався на цих словах.
Веріті широко розвів посріблені руки, а вона підійшла до нього, обійняла. Схилив сиву голову до загрубілого золота її волосся, та не міг дозволити собі торкнутися її рукою. Відвернув від неї посріблену щоку. Хрипким і зламаним голосом спитав:
— Ти дала йому ім’я? Нашому синові?
— Я назвала його за звичаєм вашої землі. — Кеттрікен глибоко вдихнула. Слова були такими тихими, що я ледь їх почув. — Сакріфайс Жертовний, — прошепотіла.
Припала до нього, а я побачив, як його худі плечі здригаються від хлипання.
— Фітце! — засичала до мене Кеттл. Я озирнувся й побачив, що вона грізно на мене дивиться. — Залиш їх самих, — прошепотіла. — Знайди собі якесь діло. Принеси Блазневі тарілку.
