Мандри убивці - Робін Хобб
Решта поводилася схоже, переходила від одного прикриття до іншого, намагалася не спускати з очей бодай когось із нашого гурту. Я думав, що не побачу вже нічого гіршого за ту недороблену фігуру, але наступна геть мене приголомшила. Хтось висік дракона, що тонув у довколишньому камені, з такими подробицями, від яких розривалося серце. Його крила були напіврозкритими, наполовину заплющені очі закотилися в агонії. На ньому сиділа вершниця, молода жінка. Вхопилася за вигнуту хвилею шию, сперлася об неї щокою. Її обличчя було болісною маскою: вуста розтулені, риси обличчя напружені, мускули горла нап’яті, мов струни. Лінії та барви обох постатей: і дівчини, і дракона — відтворено у найдрібніших деталях. Я бачив вії жінки, її золоте волосся з точністю до окремих волосин, тонку зелену луску довкола очей дракона, навіть крапельки слини, що прилипли до його викривленого рота. Але там, де мали бути могутні драконові лапи та бич його хвоста, розлилася калюжа чорного каменю, в яку вони провалилися, мов у смоляну яму, і не могли з неї вирватися.
Це була просто статуя, та вона краяла душу. Я побачив, як Кеттл відвертає від неї обличчя, а очі їй заходять сльозами. Але мене з Нічнооким схвилювали корчі Віту, що його ця кам’яна фігура випромінювала. Він був слабшим за той, який ми відчували у кам’яному саду, але через це й щемливішим. Наче остання передсмертна мука ув’язненої істоти. Я міркував, який талант знадобився, щоб надати статуї настільки живої подоби. Навіть оцінивши артистичний хист творця, я не мав певності, чи приймаю його витвір. Але це стосувалося багатьох речей, породжених расою древніх скіллерів. Прослизаючи повз фігуру, я намагався здогадатися, чи це не її відчули ми з вовком. Щось наче кольнуло мені шкіру, коли Блазень обернувся й озирнувся на неї, невдоволено зморщивши лоба. Він, вочевидь, відчував те ж саме, тільки слабше.
Може, ми саме це й відчули, — звернувся я до Нічноокого. — Може, у каменярні все-таки немає жодного живого створіння, крім цього пам’ятника повільній смерті.
Ні. Я відчуваю якийсь запах.
Я розширив ніздрі, тихо пирхнув, продимаючи їх, тоді глибоко й повільно вдихнув. Нюх у мене був не таким гострим, як у Нічноокого, але вовчі чуття підсилювали мої. Я занюхав піт, слабкий запах крові. Те й те було свіжим. Раптом вовк ближче притиснувся до мене, і ми разом, як одна істота, підступили до ребра кам’яного блока зо дві хати завбільшки.
Я зазирнув за ріг, тоді обережно пішов уперед. Поруч зі мною крався Нічноокий. Я бачив Блазня біля іншого ребра каменя, відчував, що й решта наближається. Всі мовчали.
Це був ще один дракон, розмірами він не поступався кораблю. Увесь із чорного каменю, він спав на брилі, з якої виринав. Земля довкола блока була засипана осколками, уламками та кам’яним пилом. Навіть здалеку він справив на мене сильне враження. Попри сон, кожна його лінія свідчила про силу та шляхетність. Крила, складені обабіч тулуба, скидалися на згорнуті вітрила, а вигин могутньої шиї змушував згадати бойового румака. Я кілька хвилин дивився на нього, перш ніж побачив малу сіру постать, що розтяглася поруч із ним. Витріщився і намагався здогадатися, від кого походить те миготливе життя, яке я відчував. Від постаті чи від кам’яного дракона?
Порозкидувані кам’яні уламки утворювали щось схоже на схил. Він вів угору, до блока, з якого виринав дракон. Я думав, що та постать стрепенеться, почувши хрускіт моїх кроків, але вона й не ворухнулася. Я не бачив також і найдрібніших рухів, у яких її груди здіймалися б при диханні. Мої супутники трималися ззаду, спостерігаючи за мною, крім Нічноокого, що й далі був поруч, досі зі здибленою шерстю. До незнайомця можна було дотягтися рукою, коли він різко підвівся і повернувся до мене обличчям.
Був старим і худим, сивим, оброслим бородою. Його вбрання, порване на шмаття, було сірим від кам’яного пилу, на одній щоці теж була сіра пляма. Коліна, що просвічували крізь холоші штанів, були закривавленими і покрилися струпами від стояння навколішки на розбитому камені. Стопи, замість взуття, обмотані ганчірками. Рукою в сірій рукавиці він стискав сильно зазублений меч, але не підняв його, як до бою. Я відчував, що навіть втримати того меча ледь не понад його сили. Керований якимось інстинктом, я широко розвів руки, аби показати йому, що не маю зброї. Якусь мить він тупо дивився на мене, тоді повільно здійняв очі, глянув мені в обличчя. Так ми стояли, дивлячись один на одного. Те, як він придивлявся, його майже сліпий погляд — усе це нагадало мені про арфіста Джоша. Тоді його рот широко роззявився у хащах бороди, явивши напрочуд білі зуби.
— Фітц? — невпевнено сказав він.
Я пізнав цей голос, хоч він, здавалося, покрився іржею. Міг належати тільки Веріті. Та все у мені кричало від жаху, що він дійшов до такого стану, перетворившись на руїну людини. Позаду я почув хрускіт швидких кроків і встиг обернутися саме вчасно, щоб побачити, як Кеттрікен вибігає на поміст із кам’яних уламків. Надія та розгубленість змагалися на її обличчі, але коли вона скрикнула «Веріті!», то в цьому слові було лише кохання. Кинулася до нього, розкривши обійми. Я ледь устиг її піймати, коли вона пробігала повз мене.
— Ні! — голосно гукнув я. — Ні, не торкайтесь його!
— Веріті! — знову скрикнула вона, а тоді спробувала випручатися від мене, благаючи: — Пусти мене, пусти мене до нього!
Усе, що я міг зробити, — це з усіх сил її стримувати.
— Ні, — спокійно повторив я їй.
Як воно часто буває, м’якість мого наказу змусила її не вириватися. Питально глянула на мене.
— Його долоні та руки покриті магією. Не знаю, що б із вами трапилося, якби ви їх торкнулися.
Вона обернула голову в моїх грубих обіймах, глянула на свого мужа. Він стояв і дивився на нас із дружелюбним, трохи наче розгубленим виразом обличчя. Схилив голову вбік, немов розмірковуючи про нас, потім обережно схилився, поклав меч на землю. Тоді Кеттрікен побачила те, що я вже розгледів раніше. Зрадницький блиск срібла розповзся по його кистях і пальцях. Веріті насправді не носив рукавиць; сама плоть його рук і долонь була насичена сирівцем потуги. Пляма на його обличчі була не пилом, а смугою сили, яку він залишив, торкнувшись щоки.
Я почув, як за нами підходять інші, як їхні кроки повільно хрускотять на камінні. Не було потреби обертатися, аби знати, як напружено вони дивляться. Нарешті Блазень тихо промовив:
— Веріті, мій принце, ми прийшли.
Пролунав звук, середній між зітханням і хлипанням. Це змусило мене повернути голову. Я побачив, як Кеттл повільно осідає, наче тоне продірявлений корабель. Одну долоню притисла до грудей, другою затулила собі рота і впала навколішки. Коли дивилася на руки Веріті, її очі зайшли імлою. Старлінг одразу ж підбігла до неї. Я почув, що Кеттрікен, уже заспокоївшись, намагається вивільнитися з моїх обіймів. Я глянув на її стражденне обличчя і відпустив її. Королева поволі підступала до Веріті, а він дивився, як вона наближається. Його обличчя не виражало байдужості, але не схоже було й на
