Мандри убивці - Робін Хобб

Досі я знав не набагато більше, ніж тоді, коли ми тільки-но знайшли Веріті. Його стіни Скіллу були високими й міцними. Я майже не відчував Скіллу від нього. А коли спробував Вітом, то відкрив дещо іще тривожніше. Я щось вловлював Віт-чуттям, але не розумів суті. Скидалося на те, що життя і свідомість Веріті переливаються між його тілом та величезною фігурою дракона. Я згадав, коли востаннє зауважив щось таке. Це було між віттером Рольфом і його ведмедицею. Вони поділяли той сам потік життя. Я підозрював, що коли б хтось потягся Вітом до нас із вовком, то відкрив би той самий взірець. Ми так довго поділяли свідомість, що в певному сенсі були одною істотою. Та це не пояснювало мені, як Веріті міг пов’язатися зі статуєю і чого він так уперто шкребе її мечем. Я прагнув ухопити меча й вирвати йому з рук, але стримався. Правду кажучи, Веріті здавався настільки одержимим своїм заняттям, що я майже боявся йому завадити.

Перед цим я намагався його розпитувати. Коли спитав, що трапилося з тими, хто пішов з ним, він поволі похитав головою.

— Гнали нас, як зграя вороння наскакує на орла. Наближалися, каркали, дзьобали й тікали, коли ми оберталися, щоб відповісти ударом на удар.

— Вороння? — нездогадливо спитав я.

Веріті кивнув головою, здивований моєю нетямущістю.

— Наймані солдати. Стріляли в нас з укриттів. Інколи підступали до нас поночі. Частина моїх людей до того ж стала жертвою групи Скіллу. Я не міг захистити свідомості тих, що були вразливими. До нічних жахіть, які група тайкома їм посилала, і взаємних підозр. Тож наказав їм повернутися. Вкарбував у їхні думки власний Скілл-наказ, аби захистити від усіх інших.

Це було ледь не єдине запитання, на яке Веріті дійсно відповів. На інші майже не зважав, коли й давав відповіді, то або недоречні, або ухильні. Тож я покинув цю затію. Натомість склав йому звіт. Це був довгий виклад. Я розпочав днем його від’їзду. Не сумнівався, що багато з розказаного мною Веріті знає й так, але однаково повторив це. Якщо він блудив думками, як я здогадувався, то це могло стати йому якорем і допомогти освіжити пам’ять. А якщо під усією цією запиленою поведінкою розум мого короля залишався так само гострим, як завжди, однаково не завадить викласти всі події в належній перспективі та впорядкувати. Я не міг вигадати жодного іншого способу, щоб до нього достукатися.

Гадаю, я розпочав це, аби він усвідомив, скільки ми витерпіли, щоб дістатися сюди. Хотів змусити його зрозуміти, що відбувалося в його королівстві, доки він гаяв тут час зі своїм драконом. Може, сподівався пробудити так у ньому почуття відповідальності за свій народ. Коли я говорив, він здавався цілковито байдужим, лише раз по раз кивав головою, наче я підтверджував якийсь його таємний острах. І весь час вістря меча шкребло об чорний камінь — шкряб, шкряб, шкряб.

Майже стемніло, коли я почув позаду кроки Кеттл. Перервав виклад своїх пригод у зруйнованому місті, обернувся. Глянув на неї.

— Я принесла вам обом гарячого чаю, — сповістила вона.

— Дякую, — відповів я і взяв у неї свій кухлик, але Веріті ледь глянув, не припиняючи свого постійного шкрябання.

Якийсь час Кеттл стояла, тримаючи чашку Веріті. Заговоривши, не нагадала йому про чай.

— Що це ви робите? — спитала лагідно.

Шкрябання зненацька припинилося. Він обернувся, кинув погляд на неї, тоді на мене, наче хотів перевірити, чи я теж почув те кумедне запитання. Питальний погляд, яким я йому відповів, вочевидь, здивував його. Він прокашлявся.

— Я висікаю дракона.

— Вістрям вашого меча? — спитала стара. У її голосі була цікавість, більш нічого.

— Тільки найгрубіші частини, — відповів їй Веріті. — Для тоншої роботи використовую ножа. А насамперед свої пальці та нігті. — Він повільно повернув голову, оглянув величезну статую. — Хотів би я сказати, що кінець уже близько, — невпевнено промовив. — Та як же це сказати, якщо досі залишилося стільки зробити? Стільки зробити… а боюся, що буде запізно. Якщо вже не запізно.

— На що запізно? — спитав я так само лагідно, як і Кеттл раніше.

— Щоб… запізно, щоб урятувати народ Шести герцогств. — Він дивився на мене, як на недоумкуватого. — Чого б я інакше робив це? З якої ще причини покинув свою землю і свою королеву, щоб дістатися сюди?

Я намагався зрозуміти сенс того, що він мені сказав, але одне надокучливе запитання все-таки вирвалося мені з рота.

— Ви вважаєте, що самотужки вирізали всього цього дракона?

Веріті замислився.

— Ні. Звісно, ні. — Та коли я почув полегшення, що він не цілковито збожеволів, то зненацька додав: — Його ще не закінчено. — Знову кинув на свого дракона ніжний і гордий погляд, яким обдаровував досі лише найкращі свої карти. — Але й це зайняло мені багато часу. Дуже багато часу.

— Не вип’єте чаю, доки він гарячий, сер? — спитала Кеттл, знову подаючи йому чашку.

Веріті глянув на посудину, наче на щось геть незнайоме. Тоді із серйозним виглядом узяв її з рук старої.

— Чай. Я майже забув про чай. Це ж не ельфійська кора, правда? Едо ласкава, як же я ненавидів те гірке вариво!

Кеттл ледь не скривилася, почувши, як він про це каже.

— Ні, сер, жодної кори, клянуся вам. Та боюся, що його зварено з придорожнього зілля. Тут переважно кропива і дрібка м’яти.

— Чай із кропиви. Мати давала нам чай із кропиви навесні, щоб додати бадьорості. — Він усміхнувся сам до себе. — Я вкладу це у свого дракона. Кропивний чай моєї матері. — Відпив ковток і, видно, здивувався. — Теплий… Я так давно вже не їв нічого теплого.

— Як давно? — спитала його Кеттл ніби мимоволі.

— Дуже… давно, — відповів Веріті. Зробив ще ковток чаю. — У струмку за каменярнею є риба. Та її складно піймати, не кажучи вже про те, щоб зготувати. Якщо чесно, я забув. Стільки всього вклав у дракона… мабуть, і це теж.

— А коли ви востаннє спали? — натискала стара.

— Не можу ж я одночасно спати і працювати, — пояснив він їй. — А робота мусить бути зроблена.

— І роботу буде зроблено, — запевнила вона. — Та цього вечора ви ненадовго її припините, щоб попоїсти й випити. А тоді поспати. Бачите? Гляньте туди. Старлінг зробила для вас намет, де буде тепла м’яка постіль. І тепла вода для вмивання. І вбрання, настільки свіже, наскільки ми спромоглися.

Веріті глянув на свої посріблені долоні.

— Не знаю, чи зумію я вмитися, — зізнався він.

— То Фітц Чівелрі та Блазень вам допоможуть, — безтурботно пообіцяла Кеттл.

— Дякую вам. Це було б добре. Але… — Здавалося, його очі на якийсь час заглянули кудись далеко. — Кеттрікен. Вона ж була тут раніше? Чи, може, це мені наснилося? У ній було стільки сили, що я віддав пам’ять про неї драконові. Думаю, саме за цим я найбільше тужив з усього, що там помістив. — Помовчав, тоді додав: — У ті хвилини, коли згадував, що за чимось тужу.

— Кеттрікен тут, — запевнив я його. — Пішла полювати, але невдовзі повернеться. Ви