Мандри убивці - Робін Хобб
— Мій пане муже, чи ж ти не пізнаєш мене?
— Муже, — слабким голосом повторив він. Його брови сильніше зсунулися, він поводився мов людина, яка згадує щось, вивчене напам’ять. — Принцеса Кеттрікен з Гірського королівства. Її віддали мені за дружину. Ще дівча, пуп’янок, дика гірська кішка з жовтим волоссям. Це й усе, що я знав про неї, доки її до мене не привезли. — Легка усмішка пом’якшила його обличчя. — Тієї ночі я розпустив золоте волосся, як плавкий потік, ніжніше за шовк. Таке тонке, що я не смів його торкатися. Щоб не зачепилося об мої мозолясті долоні.
Руки Кеттрікен здійнялися до її волосся. Діставши звістку про смерть Веріті, вона обтяла волосся, залишивши на голові тільки щіть. Тепер воно відросло й сягало пліч, але не було вже ніжно шовковистим. Загрубіло від сонця, дощу та дорожньої куряви. Та королева вивільнила його з товстої коси, в яку воно було сплетене, труснула, давши розсипатися довкола обличчя.
— Мілорде, — тихо сказала вона. Перевела погляд з мене на Веріті. — Я не смію вас торкатися? — заблагала.
— Ох… — Він, здавалося, обмірковував прохання. Глянув униз, на свої кисті та долоні, зігнув срібні пальці. — Ох, боюся, що, мабуть, ні. Ні, краще ні. — Він казав це з жалем, але я мав відчуття: йому просто шкода, що не може вдовольнити її прохання. А не тому, що сам не може торкнутися її.
Кеттрікен уривчасто вдихнула.
— Мілорде, — почала вона, тоді її голос зламався. — Веріті, я втратила нашу дитину. Нашого сина. Він помер.
До цієї миті я не розумів, яким тягарем це для неї було. Як вона розшукувала чоловіка, знаючи, що мусить йому це сказати. Опустила горду голову, наче очікуючи його гніву. Однак те, що їй дісталося, виявилося ще гіршим.
— О, — видобув він. — Ми мали сина? Не пригадую…
Думаю, саме це її і зламало. Відкриття, що її вражаюча звістка не розсердила Веріті і не засмутила, а тільки спантеличила. Вона мусила почуватися зрадженою. Її відчайдушна втеча з Оленячого замку, всі труднощі, які вона здолала, щоб урятувати свою ненароджену дитину, довгі самотні місяці вагітності, закінчені страдницьким народженням мертвого немовляти, страх, що мусить розповісти своєму панові, як вона його підвела, — такою була її дійсність упродовж минулого року. Та от вона постала перед своїм мужем і королем, а він насилу її згадав, мертве ж дитя збув тільки коротким «О». Сором мені було за того миршавого старця, який дивився на королеву й мимрив щось, утомлено посміхаючись.
Кеттрікен не скрикнула, не заплакала. Просто обернулася, повільно відійшла. Я відчув у цьому відході величезний самоконтроль і величезний гнів. Старлінг, що сиділа навпочіпки біля Кеттл, глянула, як повз неї проходить королева. Хотіла було схопитися і рушити слідом, але Кеттрікен легким жестом заборонила їй це. Самотньо зійшла з високого кам’яного помосту, закрокувала геть.
Піти з нею?
Прошу. Але не набридай їй.
Я не дурень.
Нічноокий покинув мене. Як тінь, рушив за Кеттрікен. Я знав, що, попри мою пересторогу, він підійшов просто до неї і притисся великою головою їй до ноги. Вона зненацька опустилася на одне коліно, притулилася, сховала обличчя в його шерсті, її сльози потекли по шорсткому вовчому хутрі. Вовк обернувся, лизнув їй долоню. «Йди геть», — дорікнув він мені, а я відтяг від них свою свідомість. Закліпав, зрозумівши, що весь час витріщаюсь на Веріті. Його очі зустрілися з моїми. Він кашлянув.
— Фітце Чівелрі, — промовив і глибоко вдихнув, щоб говорити далі. Тоді легко видихнув. — Я такий втомлений, — жалібно сказав він. — А стільки ще треба зробити. — Вказав рукою на дракона позаду себе. Замислився, сів біля статуї. — Я так тяжко трудився, — промовив, ні до кого зосібна не звертаючись.
Блазень отямився раніше, ніж я.
— Мілорде принце Веріті, — почав було, тоді виправився: — Мій королю. Це я, Блазень. Чи можу я послужити вам?
Веріті підвів очі на худорлявого блідого чоловіка, який стояв перед ним.
— Це було б для мене честю, — відповів він за мить. Його голова гойднулася на шиї. — Прийняти вірність і службу того, хто так добре послужив моєму батькові та моїй королеві.
Я на якусь мить помітив проблиск давнього Веріті. Тоді впевненість знову зникла з його обличчя.
Блазень підійшов і раптом став біля нього навколішки. Поплескав Веріті по плечі, здійнявши хмарку кам’яного пилу.
— Я про вас подбаю, — сказав він. — Як дбав про вашого батька.
Різко підвівся, звернувся до мене.
— Я збираюся принести дров для вогнища і чистої води, — сповістив він. Глянув повз мене, на жінок. — З Кеттл усе гаразд? — спитав у Старлінг.
— Вона ледь не зомліла, — розпочала менестрелька.
Але Кеттл одразу ж її перебила:
— Я була вражена до глибини душі, Блазню. І не спішиться мені вставати. Але Старлінг може зайнятися всім, що слід зробити.
— Ах. Добре. — Скидалося на те, що Блазень цілковито опанував ситуацію. Роздавав накази так, наче розпоряджався чаюванням. — То чи не була б ти такою ласкавою, майстрине Старлінг, і не подбала б про встановлення намету? Або й двох, якщо це можна влаштувати. І глянь, скільки харчів нам зосталося, та заплануй трапезу. Щедру трапезу, бо, думаю, вона потрібна нам усім. Я невдовзі повернуся з дровами для вогнища та водою. І зеленню, якщо пощастить. — Кинув мені швидкий погляд. — А ти пильнуй за королем, — сказав тихо.
Тоді він пішов. Старлінг провела його повними здивування очима. Потім підвелася, рушила на пошуки заблуканих джеппів. Слідом за нею дещо повільніше пішла Кеттл.
І так, після всього цього часу та мандрів, я постав наодинці перед моїм королем. «Йди до мене», — наказав він мені, а я так і зробив. Настала мить спокою, коли я зрозумів, що той невідступний голос нарешті затих.
— Що ж, я тут, мій королю, — тихо промовив я. І йому, і собі самому.
Веріті не відповів. Повернувся до мене спиною і зайнявся статуєю. Стояв на колінах, тримав меча одною рукою за держак, другою за клинок, а вістрям шкріб камінь на передній лапі дракона — шкряб, шкряб, шкряб. Я підійшов ближче, подивився, як він дряпає чорний камінь помосту. Його обличчя було настільки зосередженим, рухи такими точними, аж я не знав, як мені далі бути.
— Веріті, що ви робите? — лагідно спитав я.
Він і не глянув на мене.
— Висікаю дракона, — відповів мені.
Минуло кілька годин, а він усе ще був зайнятий тим самим. Монотонне шкрябання вістря об камінь змусило мої зуби зціпитися, а кожен нерв у тілі напружитися. Я залишався з ним на помості. Старлінг із Блазнем установили наш намет, а інший, менший, змайстрували з уже непотрібних зимових покривал. Палало вогнище. Кеттл стояла над казанком, в якому щось булькотіло. Блазень розбирав принесені ним зелень та коріння, Старлінг тим часом стелила постіль у наметах. Кеттрікен теж ненадовго приєдналася до нас, але тільки для того, щоб забрати лук і сагайдак із в’юків на