Мандри убивці - Робін Хобб

або надто глибоко заснули, або вже мертві. Веріті витратив більшість часу і сил, усіма можливими способами намагаючись їх розбудити. Коли ж не зумів цього, вирішив, що мусить створити власного Старійшину, оживити його й використати для бою проти червоних кораблів.

Я сидів, приголомшений. Подумав про Віт-життя, яке ми з вовком відчули, пробираючись між каменями драконячого саду. З раптовим болем згадав дівчину на драконі в цій каменярні, муку, що приховувалася в її статуї. Живий камінь, ув’язнений, позбавлений можливості злетіти. Я здригнувся. Це був інший різновид темниці у підземеллях.

— Як це робиться?

Блазень хитнув головою.

— Не знаю. І не думаю, що й Веріті знає. Діє методом спроб і помилок, наосліп і навпомацки. Формує камінь і передає йому свої спогади. А коли це закінчить, дракон оживе. Так я здогадуюсь.

— Ти сам себе чуєш? — спитав я його. — Камінь постане й захистить Шість герцогств від червоних кораблів. А як же Регалові війська і прикордонні сутички з Гірським королівством? «Дракон» упорається і з цим? — Всередині мене повільно наростав гнів. — Навіщо ми здолали весь цей шлях? Заради казочки, в яку й дитина не повірить?

Блазень наче образився.

— Вір чи ні, твоя річ. Я знаю тільки те, що Веріті вірить у це. І, якщо не помиляюся, Кеттл теж. Чого б їй інакше наполягати, щоб ми тут зосталися і допомогли Веріті завершити дракона?

Якийсь час я обмірковував це. Тоді спитав:

— Твій сон про Ріелдерового дракона. Що ти з нього пам’я­таєш?

Він безпорадно знизав плечима.

— Переважно почуття, з ним пов’язані. Мене перепов­нювали наснага й радість, бо я не тільки оголосив прибуття Ріелдерового дракона, а він ще й пообіцяв, що візьме мене політати. Знаєш, я почувався так, наче був трохи в нього закоханий. Такий різновид піднесеного настрою. Але… — Він завагався. — Не можу згадати, у кого я був закоханий. У Ріелдера чи в його дракона. У моєму видінні вони змішалися… так я думаю. Тяжко згадувати сни. Їх треба піймати, тільки-но прокинешся, і швидко повторити про себе, щоб закарбувати у пам’яті деталі. Інакше вони швидко розвіються.

— Але у твоєму сні кам’яний дракон літав?

— Я оголосив прибуття дракона і знав, що літатиму на ньому. А як це буде, — того я не побачив.

— То, може, це не має нічого спільного з тим, що робить Веріті. Може, за тих часів, які ти побачив у видінні, існували справжні дракони, з плоті та крові.

Блазень здивовано на мене глянув.

— Ти не віриш, що тепер існують справжні дракони?

— Я ніколи жодного не бачив.

— У місті, — тихо зауважив він.

— Це було видіння з інших часів. А ти сказав — тепер.

Він наблизив до вогню свою бліду руку.

— Думаю, це так, як зі створіннями мого роду. Вони рідкісні, але не міфічні. До того ж якби не було драконів із плоті, крові та вогню, то звідки взялася б ідея цих кам’яних скульптур?

Я втомлено хитнув головою.

— Наша розмова ходить по колу. Годі з мене загадок, здогадів і вірувань. Хочу знати, що є справжнім. Хочу знати, навіщо ми пройшли весь цей шлях і що мусимо зробити.

Але Блазень не знав, що на це відповісти. Коли Кеттл і Старлінг повернулися з дровами, він допоміг мені розкласти багаття і прилаштувати м’ясо так, щоб жар вогню витопив із нього жир. М’ясо, яке ми не змогли приготувати, загорнули у свинячу шкуру та відклали вбік. Там була вже чимала купа костей і решток. Нічноокий, хоч як наївся досі, сів там і взявся гризти кістку ноги. Я здогадувався, що він устиг уже відригнути частину вмісту свого живота.

М’яса багато не буває, — задоволено сказав він мені.

Я кілька разів намагався розговорити Кеттл, але чомусь це щоразу зводилося до лекції, як я тепер мушу пильнувати Блазня. Його слід захищати не лише від Регалової групи, а й від Скілл-притягання предметів, що можуть змусити його думки блукати. З цієї причини стара бажала, аби ми з ним відбували варту разом. Наполягала, щоб Блазень спав на спині, а пальці його мають бути скеровані вгору і нічого не торкатися. Оскільки він зазвичай спав, зібгавшись клубочком, це не вельми його втішило. Та врешті ми якось уклалися на ніч.

Я мав стати на варту за кілька годин до світанку. Але було ще надто рано, коли вовк підступив до мене, ввіпхнув носа мені під щоку і штовхав мене, доки я не розплющив очі.

— Що? — втомлено зажадав я.

Кеттрікен пішла сама, плачучи.

Я сумнівався, чи потрібне їй моє товариство. Та сумнівався теж, чи варто їй бути самій. Безшумно підвівся, слідом за вовком вийшов із намету. Назовні біля вогнища сиділа Кеттл, невтішно штрикаючи м’ясо. Я знав, що вона напевно бачила, як королева пішла, тож не прикидався.

— Йду шукати Кеттрікен.

— Мабуть, це добра гадка, — тихо промовила вона. — Сказала мені, що хоче глянути на його дракона, але її надто довго нема.

Не було потреби більше про це розмовляти. Нічноокий упевнено потрюхав від вогнища, я пішов за ним слідом. Але він повів мене не до дракона Веріті, а назад через каменярню. Місячне світло було скупим, та й те, здавалося, поглинали чорні кам’яні блоки. Тіні начебто падали в різних напрямках, змінюючи перспективу. Мені довелося зберігати обережність, ідучи за вовком, і це зробило дорогу дуже довгою.

По моїй шкірі пробігли мурашки, коли я зрозумів, що ми йдемо в напрямку колони. Проте знайшли королеву раніше. Нерухомо, мов і сама була каменем, стояла біля дівчини на драконі. Вибралася на кам’яний блок, який ув’язнив дракона, простягла руку, поклавши її на ногу дівчини. При світлі місяця здавалося, що кам’яні очі дівчини дивляться вниз, на неї. Світло виблискувало сріблом на кам’яній сльозі, сяяло на сльозах, що пливли по обличчі Кеттрікен. Нічноокий легко вистрибнув на підвищення, тихенько заскавчав і припав головою до ноги королеви.

— Шшш, — неголосно промовила вона. — Слухай. Чуєш її плач? Я чую.

Я не сумнівався в цьому, бо чув, як вона сягає Вітом, сильніше, ніж я досі бачив у неї.

— Міледі, — тихо озвався я.

Вона вражено здригнулася, затулила вуста долонею і обернулася до мене.

— Даруйте. Я не хотів вас налякати. Але вам не слід бути тут самій. Кеттл боїться, що Регалова група досі може становити загрозу, а ми недалеко від колони.

Кеттрікен гірко посміхнулася.

— Хай де б я була, я однаково сама. Та й не може мені спасти на думку, що вони могли б зробити зі мною гіршого за те, що я зробила з собою сама.

— Це лише тому, що ви не знаєте їх так добре, як я. Прошу, моя королево, повертайтесь зі мною до табору.

Кеттрікен ворухнулася, і я подумав, що вона от-от спуститься до мене. Натомість вона сіла, сперлася спиною об дракона. Я відчував Вітом, як страждання драконо-дівчини луною повторюються у ній.

— Я ж тільки хотіла полежати поруч із ним, — тихо промовила вона. — Обійняти його та побути в його обіймах. У його обіймах, Фітце. Почуватися… не в безпеці. Знаю, що ніхто з нас не в безпеці. Та почуватися цінованою. Коханою. Я не очікувала більшого. Але він не зробив цього. Сказав, що не може мене торкнутися. Що не сміє торкнутися нікого живого, крім свого дракона. — Вона повернула голову