Мандри убивці - Робін Хобб
— Блазень знайшов чисту воду? — спитала мене.
Я знизав плечима.
— Коли я востаннє його бачив, то ні. Якщо й знайшов, то не мав її при собі.
— Хай там як, у нас достатньо води в бурдюках. Я просто волію свіжу до чаю.
— Я теж.
Я сів біля кухонного вогнища і дивився на неї. Вона, здавалося, геть не думала про свої пальці, а вони тим часом танцювали їй над волоссям, сплітаючи вогкі блискучі пасма у гладенькі коси. Згорнула їх при голові та надійно пришпилила.
— Ненавиджу, коли вогке волосся тріпається довкола обличчя, — прокоментувала вона, а я зрозумів, що витріщався на неї.
Присоромлено відвів погляд.
— О, він досі червоніє, — засміялася Старлінг. Тоді промовисто додала: — Бажаєш позичити в мене гребінь?
Я торкнувся свого розкуйовдженого волосся. Пробурмотів:
— Гадаю, що слід.
— Чистісінька правда, — погодилася менестрелька, але гребеня мені не дала. Натомість підійшла до мене ззаду, опустилася на коліна.
— Як це ти вхитрився? — вголос міркувала вона, пробираючись мені крізь волосся гребенем.
— Та воно саме, — промимрив я.
Її ніжні дотики до шкіри голови й делікатне розчісування волосся були напрочуд приємними.
— Воно дуже тонке, ось у чому річ. Я ніколи не зустрічала чоловіка-бакійця з таким тонким волоссям.
Серце мені ледь не вискочило з грудей. Бакійський пляж у вітряний день, Моллі на червоній вереті поруч зі мною, її блузка не до кінця зашнурована. Вона сказала мені тоді, наче я — найкраще, що вийшло зі стаєнь після Барріча. «Думаю, це все твоє волосся. Воно м’якше, ніж у більшості тутешніх чоловіків». Одна коротка інтерлюдія, повна залицянь, компліментів, невимушеної розмови та її солодких дотиків просто неба. Я ледь не всміхнувся. Та не міг згадати того дня, не згадавши заодно, що він, як багато наших спільних годин, закінчився суперечкою і сльозами. Моє горло стиснулося, я хитнув головою, намагаючись позбутися спогадів.
— Сиди тихо, — налаяла мене Старлінг, сильніше тягнучи між волоссям. — Майже все вже пригладжено. Приготуйся, це останній вузлик.
Вона затиснула пальцями пучок волосся над вузликом і розплутала його швидким рухом, якого я майже не відчув.
— Дай мені ремінець, — сказала, забрала його в мене і зв’язала мені волосся на потилиці.
Тут повернулася Кеттл, нагодувавши джеппів.
— М’ясо є? — значуще спитала вона.
Я зітхнув.
— Ще ні. Скоро буде, — пообіцяв їй.
Втомлено звівся на ноги.
— Пильнуй за ним, вовче, — наказала Кеттл Нічноокому.
Він злегка махнув хвостом і вивів мене з табору.
Коли ми повернулися до табору, вже потемніло. Були дуже задоволені собою, бо принесли не кролика, а копитного звіра, радше схожого на козлика, але з шовковистою шерстю. Я випатрав тушку просто там, де ми його вполювали, щоб Нічноокий з’їв нутрощі і щоб легше було нести. Перекинув тушку через плече, але невдовзі пошкодував, що зробив це. Кусючі паразити, які досі трималися козлика, тільки втішилися з можливості перебратися мені на шию. Доведеться скупатися ще раз.
Я посміхнувся Кеттл, коли вона підійшла до мене. Скинув козлика з плеча, щоб стара могла його оглянути. Та, замість подяки, вона лише зажадала:
— Маєш іще ельфійську кору?
— Я віддав вам усе, що в мене було, — відповів я. — Навіщо? Вже закінчилася? Зважаючи, як через неї поводиться Блазень, я цій новині лише зрадію.
Стара дивно на мене глянула.
— Ви посварилися? — суворо спитала мене. — Ти його вдарив?
— Що? Звичайно, ні!
— Ми знайшли його біля озерця, де ти купався, — тихо сказала вона. — Кидався уві сні, наче пес, якому сниться щось страшне. Я його розбудила, та, навіть прокинувшись, він якийсь запаморочений. Ми привели його сюди, але він прагнув лише залізти під покривала. Відтоді спить мертвим сном.
Ми дійшли до кухонного вогнища, я кинув козлика поруч із ним та побіг до намету. Нічноокий пропхався туди першим.
— Він отямився, але ненадовго, — вела далі Кеттл. — Тоді знову заснув. Поводиться як людина, що видужує від затяжної хвороби чи відновлює сили після виснаження. Боюся за нього.
Я майже не чув її. У наметі опустився навколішки поруч із Блазнем. Він лежав на боці, згорнувшись клубочком. Кеттрікен стояла біля нього на колінах, на її обличчі малювалася тривога. Він здавався просто чоловіком уві сні. Полегшення змагалося в мені з роздратуванням.
— Я дала йому майже всю кору, — тягла своє Кеттл. — Якщо дам усю до решти, нічого не залишиться на випадок, коли група спробує на нього напасти.
— А немає іншого зілля… — почала було Кеттрікен, але я перебив її.
— Чому б нам просто не дати йому поспати? Може, його давніша хвороба тільки тепер закінчується? А може, це наслідок самої кори. Хай який сильний трунок, тіло можна ошукати лише на певний час, а тоді воно вимагатиме свого.
— Це правда, — неохоче погодилася Кеттл. — Та це геть не схоже на нього.
— Він став геть несхожий на себе на третій день вживання кори, — зауважив я. — Його язик зробився надто гризьким, дотепи надто їдкими. Якби мене спитали, я сказав би, що тепер волію його, коли спить, аніж коли прокидається.
— Добре. Може, у твоїх словах щось є. Тож нехай спить, — промовила стара.
Глибоко вдихнула, наче хотіла ще щось сказати, але не зробила цього. Я вийшов із намету, щоб приладити козлика. Старлінг пішла за мною слідом.
Якийсь час вона сиділа мовчки, дивлячись, як я білую тварину. Це була не така й велика тварина.
— Допоможи мені розвести багаття, а тоді спечемо його цілком. Печене м’ясо краще зберігається за такої погоди.
Цілком?
Крім щедрої порції для тебе. — Я обвів ножем довкола колінного суглоба, вивільнив гомілку, вирізав решту хрящів.
Хочу чогось більшого, ніж кості, — нагадав мені Нічноокий.
Довірся мені, — запевнив я його.
Коли закінчив білувати, вовкові дісталися голова, шкура, всі чотири гомілки й задня чверть — усе для його виключного вжитку. Складно було насадити м’ясо на рожен, та я впорався. Це була молода тварина, і, хоч мала небагато жиру, я сподівався, що м’ясо вийде ніжним. Найтяжче було дочекатися, коли воно спечеться. Полум’я лизало його своїми язичками, обпікаючи, а пікантний запах печені лоскотав мені ніздрі.
— Ти так сердишся на Блазня? — тихо спитала мене Старлінг.
— Що? — озирнувся я на неї через плече.
— За час, коли ми подорожували разом, я придивилася, які між вами стосунки. Ближчі за братерські. Могла б сподіватися, що ти сидітимеш біля нього і непокоїтимешся. Як тоді, коли він нездужав. А ти поводишся так, наче з ним нічого не трапилося.
Менестрелі, мабуть, бачать усе аж надто виразно. Я відкинув волосся з обличчя і подумав: «Сьогодні він прийшов до мене, ми розмовляли. Про те, що він зробив би для Моллі, якби я не дожив до зустрічі з нею». Глянув на Старлінг, хитнув головою. Несподівано для мене самого моє горло стиснулося.
— Він не сподівається, що я виживу. А коли пророк таке каже, тяжко повірити у щось інше.
Збентежений вираз її обличчя
