Мандри убивці - Робін Хобб
Постійні невигоди породжують монотонність. Коли такі дні переповідати, вони пробігають усі разом, зливаючись в один. Погода стояла дощова, вередлива, вітряна. Наші запаси вичерпувалися, тож зелень, зібрана нами по дорозі, та здобич, яку ми з Нічнооким могли вполювати ввечері, стали для нас важливими. Я йшов поруч із дорогою, а не по ній, проте постійно відчував бурмотіння Скіллу, як відчував би шум річки поблизу. Блазень регулярно отримував свою дозу ельфійської кори. Невдовзі почав виявляти ознаки як величезної енергійності, так і чорного гумору, викликаних цим зіллям. У випадку Блазня це означало нескінченні стрибки й акробатичні трюки, які він демонстрував, коли ми йшли дорогою Скіллу, а ще жорстокі шпички, породжені його дотепністю та язиком. Він надто часто насміхався з марності нашої виправи, на кожне оптимістичне зауваження відповідав диким сарказмом. Під кінець другого дня здавався мені нічим іншим, як погано вихованою дитиною. Не зважав на нічиї докори, навіть на слова Кеттрікен, не пам’ятав, що мовчання може бути чеснотою. Не те щоб я боявся, наче його нескінченне базікання і глузливі пісні привернуть до нас увагу Регалової групи. Я радше турбувався, що постійний шум, який він спричинював, не дасть нам почути їхнє наближення. Жодні умовляння не могли змусити його замовкнути, не допомагав і крик, щоб він нарешті стулив пельку. Блазень настільки мене дійняв, що я вже й уві сні бачив, як душу його. Не думаю, що я був самотнім у цьому пориві.
Лише ласкавіша погода зуміла покращити нашу долю під час довгих днів мандрівки дорогою Скіллу. Дощ став слабшим, падав рідше. На листяних деревах обабіч дороги розкрилися бруньки, узгір’я довкола нас майже за одну ніч зазеленіли. Стало більше поживи для джеппів, вони подужчали, а Нічноокий знаходив силу-силенну дрібної дичини. Через укорочений сон я не міг достатньо відпочити, але відмова від полювання з вовком не розв’язала б цієї проблеми. Я боявся спати. Що гірше, Кеттл боялася дати мені спати.
Стара зі власної волі взялася контролювати мій розум. Мені це не подобалося, але я не був настільки дурним, щоб опиратися. І Кеттрікен, і Старлінг визнали вищість Кеттл у всьому, що стосувалося Скіллу. Мені заборонили йти з табору самому чи тільки у Блазневому товаристві. Коли ми з вовком полювали ввечері, з нами йшла Кеттрікен. Зі Старлінг ми ділили нічні варти, під час яких, за спонукою Кеттл, менестрелька тримала мій мозок зайнятим, навчаючи декламувати пісні та розповіді зі свого репертуару. Коли ж я ненадовго засинав, Кеттл пильнувала за мною, постійно тримаючи напоготові міцну настоянку ельфійської кори, щоб у разі потреби влити її мені в горлянку, пригасивши так мій Скілл. Уже й це достатньо дратувало, але найгірше було вдень, коли ми йшли разом. Мені було заборонено говорити про Веріті, про Регалову групу, про все, що могло б їх стосуватися. Натомість ми працювали над ігровими загадками, збирали придорожні трави для вечері, або ж я декламував їй історії Старлінг. Щоразу, запідозривши, що мої думки дещо ухилилися від неї, вона могла різко влупити мене костуром. Коли ж я намагався розпитати Кеттл про її минуле, стара зверхньо відповідала, що такі розмови можуть привести нас до тем, яких нам слід уникати.
Нема ковзкішого завдання, ніж утримуватися від думок про щось. Не раз посеред мандрівничої праці запах придорожніх квітів змушував мене згадати Моллі, а звідти зоставалася лише мить задуми до Веріті, що відкликав мене від коханої. Або ж якась принагідна Блазнева балаканина нагадувала про терплячість короля Шрюда до його жартиків, а там і про те, як помер мій король і від чиїх рук. Та найгіршим з усього було мовчання Кеттрікен. Не могла вже розмовляти зі мною про те, як непокоїться за Веріті. Я не міг глянути на неї, не відчувши, наскільки вона прагне його знайти, а тоді лаяв себе за те, що подумав про нього. Так минали для мене довгі дні нашої подорожі.
Околиця поступово змінювалася. Ми дедалі глибше спускалися в долини. Певний час наша дорога йшла паралельно з молочно-сірою рікою. У деяких місцях річка, розливаючись і відпливаючи, відкушувала в дороги шматки поруч із собою, перетворюючи її ледь не на стежину. Нарешті ми дісталися величезного мосту. Коли мигцем побачили його вперше, павутинна витонченість мостових прольотів здалася мені схожою на скелет. Я боявся, що попереду на нас чекатимуть лише розщеплені уламки балок. Натомість ми ступили на споруду, яка вигиналася над річкою дугою, зайве високою, наче просто з радості, що може таке зробити. Міст, по якому ми йшли, був чорним та блискучим, арки, що граційно здіймалися понад та попід прольотами, — пудрово-сірими. Я не міг визначити, з чого їх зроблено, — зі справжнього металу чи з дивного каменю. Вони більше скидалися на випрядену нитку, ніж на кований метал чи тесаний камінь. Елегантність і краса мосту на якийсь час втихомирили навіть Блазня.
Перейшовши міст, ми здолали кілька підйомів, а тоді розпочали новий спуск. Цього разу долина була вузькою і глибокою, схожою на круту щілину в землі, наче якийсь велетень давно колись прорубав її бойовою сокирою. Дорога трималася одного боку цієї улоговини і невблаганно вела вниз. Ми не надто могли роздивитися, куди спускаємось, бо долина здавалася заповненою хмарами й зеленню. Це мене дивувало, доки нашу дорогу не перетнув перший струмок гарячої води. Булькаючи та паруючи, випливав із джерела просто край дороги, але давно вже знехтував оздобленими різьбою кам’яними стінами та дренажним каналом, куди невідомий інженер помістив його колись, щоб стримати. Блазень влаштував справжню виставу, обмірковуючи довколишній сморід і те, чи слід приписати його зіпсованим яйцям, чи це здуло саму землю, і тепер вона випускає смердючі вітри. Та цього разу його простацькі дотепи не змусили мене всміхнутися. Здається, ці ескапади й так тривали надто довго, принаймні для мене, і вся їхня веселість розвіялася, а зосталися тільки грубість та жорстокість.
Раннього пополудня ми дісталися околиці гарячих водойм. Спокуса теплої води була надто сильною, щоб їй протистояти, тож Кеттрікен дозволила нам раніше розбити табір. Ми дуже давно були позбавлені того комфорту, який дає втомленим тілам гаряча купіль. Хоча Блазень знехтував нею через її запах. Як на мене, то вона пахла незгірше за ту воду, що надходила до купалень Джампі, але цього разу я був щасливий, що уникну його товариства. Він подався шукати води, більш придатної до пиття, жінки тим часом зайняли просторіший басейн, а я забезпечив собі відносну відособленість у меншому озерці, трохи поодаль. Певний час я мокнув у воді, а потім вирішив змити хоч трохи бруду з убрання. Мінеральний запах води був куди слабшим за той, якого одяг набрався від мого тіла. Опісля я розклав випраний одяг на траві, щоб сохнув, а сам знову пішов полежати у воді. Нічноокий сидів на березі та здивовано дивився на мене, акуратно обвивши хвоста довкола
