Мандри убивці - Робін Хобб

— Це неможливо… — пробелькотів я.

— Поміркуй, — звеліла мені стара. — Ти відчував колись, щоб твоя Скілл-сила прибувала після вживання кори?

— А що з моїм паном Веріті? — зненацька спитала Кеттрікен.

Кеттл неохоче знизала плечима. Повернулася до мене.

— Коли він почав її вживати?

Мені було складно зосередитися на її словах. Стільки речей несподівано постали в іншому світлі. Ельфійська кора завжди змушувала мою голову прояснюватися, гамувала пульсування, що наставало після тяжкого скіллення. Але я ніколи не намагався скіллити відразу ж після вживання ельфійської кори. Веріті робив так, я це знав. Але не знав, наскільки успішно. Мій непередбачуваний талант до Скіллу… це могло бути наслідком вживання ельфійської кори? Мов спалах блискавки, постало приголомшливе знання, що Чейд помилявся, даючи її Веріті й мені. Чейд помилявся. Мені ніколи й на думку не спадало, що Чейд може помилятися. Чейд був моїм учителем. Чейд читав і вивчав древні записи. Знав усю стару мудрість. Але його ніколи не навчали Скіллу. Він був бастардом, як і я. І ніколи не навчався Скіллу.

— Фітце Чівелрі! — наказ Кеттрікен змусив мене отямитися.

— Ох, наскільки мені відомо, Веріті почав вживати кору на початку війни. Коли він був єдиним скіллером, що став між нами й червоними кораблями. Думаю, він ніколи не скіллив так інтенсивно, як тоді, і ніколи досі це так його не виснажувало. Тож Чейд почав давати йому кору, щоб підкріпити його силу.

Кеттл кілька разів кліпнула.

— Без використання Скілл не розвивається, — сказала майже сама собі. — Якщо ж використовується, то наростає, починає утверджуватися, а скіллер майже інстинктивно навчається, наскільки численними можуть бути його застосування. — Я піймав себе на тому, що ледь киваю головою в такт її тихій мові. Старі очі раптом глянули вгору, зустрілися з моїми. Вона говорила відверто. — Ви обидва, здається, затримані в рості. Ельфійською корою. Веріті, як доросла людина, міг відновитися. Можливо, помітив, що його Скілл зріс за час, коли зілля було йому недоступним. Як можеш помітити й ти. Адже він самотньо здолав дорогу. — Кеттл зітхнула. — Але підозрюю, що ті, інші, не вживали кори, тож їхні таланти та навички скіллення зросли й перевищили твої. Фітце Чівелрі, ти постав перед вибором, який можеш зробити тільки сам. Блазень нічого не втрачає, вживаючи цей трунок. Він не в змозі скіллити, а кора може не дати групі знайти його знову. Але ти… Можу дати тобі кору, і вона притупить у тобі Скілл. Їм тяжче буде дістатися до тебе, а тобі тяжче буде сягати назовні. Тож ти опинишся у більшій безпеці. Та це знову нашкодить твоєму таланту. І надмір ельфійської кори може знищити його цілковито. Вибір за тобою.

Я глянув униз, на свої долоні. Тоді вгору, на Блазня. Наші очі ще раз зустрілися. Вагаючись, я потягся до нього своїм Скіллом. Не відчув нічого. Може, це просто мій непередбачуваний талант укотре мене підвів. Та мені здавалося ймовірним, що стара має рацію. Ельфійська кора, яку недавно випив Блазень, закрила його від мене, притупивши наш зв’язок.

Ведучи свою мову, Кеттл зняла казанок із вогню. Блазень мовчки простяг їй свою чашку. Вона додала туди ще пучку гіркої кори, знову наповнила посудину водою. Тоді глянула на мене, тихо чекаючи. Я оббіг поглядом обличчя, звернуті в мій бік, не знайшов там допомоги. Витяг кухлик зі стосу посуду. Бачив, як старече обличчя Кеттл темніє, а губи стискаються. Але вона нічого не сказала. Просто потяглася до торбинки з ельфійською корою, глибоко занурила пальці, аж до дна, де кора розсипалася на порошок. Я заглянув у порожній кухлик, чекаючи. Озирнувся на Кеттл.

— Ви казали, що вибух Скіллу міг їх знищити?

Вона поволі похитала головою.

— Не варто на це розраховувати.

Ні на що не варто розраховувати. Ні на що певне.

Я відклав кухлик і заповз під покривала. Раптом відчув жахливу втому. І переляк. Знав, що десь там є Вілл, що він шукає мене. Я міг сховатися за ельфійською корою. Та цього може бути недостатньо, щоб його стримати. Це могло тільки послабити мій захист, і без того ненадійний. Зненацька я зрозумів, що взагалі не засну цієї ночі.

— Переберу варту, — запропонував я і знову встав.

— Тобі не можна стояти самому, — сварливим голосом сказала Кеттл.

— Вовк стерегтиме разом із ним, — впевнено промовила Кеттрікен. — Він, як ніхто інший, допоможе Фітцові проти цієї фальшивої групи.

Я задумався, звідки вона це знає, та не посмів спитати. Натомість узяв плаща, вийшов назовні і став біля вогню. Дивився, як він гасне, і чекав, наче приречений на страту.

Розділ 32. Капелін-Біч

Віт зневажають, ним погорджують. Багато де його мають за збочення. Розповідають про віттерів, які паруються з тваринами, щоб оволодіти цією магією, чи приносять у жертву людських дітей, аби здобути дар розмовляти зі звірами та птахами. Деякі казкарі розповідають про угоди, укладені з древніми земними демонами. Насправді ж я вважаю, що Віт — найприродніша з магій, якою може оволодіти людина. Це Віт змушує пташину зграю в польоті раптом закружляти всім разом, а мальків-цьоголіток триматися разом у швидкому струмку. Віт посилає матір до дитячого ліжка, коли немовля прокидається. Я вірю, що це суть всякого безсловесного спілкування і що всі люди мають певні невеликі здібності до нього, розпізнані чи ні.

Наступного дня ми знову дісталися дороги Скіллу. Коли проминали грізну кам’яну колону, я відчув, як щось мене до неї тягне.

— За крок од мене може бути Веріті, — тихо промовив я.

Кеттл пирхнула.

— Або твоя смерть. Ти геть утратив розум? Думаєш, хоч якийсь скіллер може сам-один протистояти тренованій групі?

— Веріті зміг, — відповів я, думаючи про Трейдфорд і як він мене врятував.

Решту цього ранку стара йшла із замисленим виразом обличчя.

Я не намагався схилити її до розмови, бо ніс власний тягар. Відчував дошкульну внутрішню втрату. Майже дражливе почуття, коли знаєш, що про щось забув, але не можеш зрозуміти, що саме. Я загубив по дорозі якусь річ? Забув важливу справу, яку збирався зробити? Пізнього пополудня збагнув, що це, — і мені здалося, наче я тону. Знав, що я втратив.

Веріті.

Коли він був зі мною, я майже ніколи не усвідомлював його присутність. Думав про нього, як про сховане насіння, яке чекає, щоб проклюнутися. Ті численні випадки, коли я шукав його в собі й не міг знайти, раптом перестали щось означати. Зараз не було ні сумніву, ні роздумів, лише дедалі сильніша певність. Веріті був зі мною понад рік. А тепер він зник.

Чи це означало, що він мертвий? У цьому я певності не мав. Та величезна хвиля Скіллу, яку я відчув, могла бути ним. Або ж чимось іншим, що змусило його покинути мене, відступити всередину себе самого. Це, ймовірно, й усе. Вже диво, що його дотик Скіллу тривав так довго. Я кілька разів починав розмову про це з Кеттл чи Кеттрікен. І щоразу не міг вирішити, чи вести її далі. Що я мав