Мандри убивці - Робін Хобб

Це приємно, — сказав я йому, хоча й не було такої потреби. Знав, що він відчуває, як мені добре.

Це, мабуть, тому, що тобі бракує хутра, — вирішив він урешті-решт.

Залазь усередину, я тебе скупаю. Це допоможе тобі позбутися зимового підшерстку, — запропонував я.

Він зневажливо пирхнув.

Думаю, краще його здряпати потроху.

Що ж, ти не мусиш сидіти тут, дивитися на мене й нудьгувати. Рушай на полювання, як хочеш.

Хотів би, але верховна вовчиця попросила мене попильнувати за тобою. То й пильную.

Кеттрікен?

Так ти її називаєш.

А як вона тебе попросила?

Він кинув у мій бік здивований погляд.

Як і ти. Подивилася на мене, а я зрозумів її думку: турбувалася, що ти зостався сам.

Вона знає, що ти її чуєш? А вона тебе чує?

Час від часу майже чує. — Раптом він ліг на траву, потягся. Висунув рожевого язика. — Мабуть, коли твоя пара звелить тобі прогнати мене, я пов’яжуся з нею.

Не смішно.

Він не відповів, перевернувся на спину і почав качатися, заодно вичухуючись. Тема Моллі пролягла тепер між нами, як небезпечна щілина, куди я не смів заглядати, зате він — залюбки. Зненацька я запрагнув, щоб ми були такими, як колись, поєднаними й цілісними, і жили тільки сучасним. Я відкинувся назад, сперся головою об берег, тіло наполовину у воді, наполовину над нею. Заплющив очі і ні про що не думав.

Коли розплющив їх знову, наді мною стояв Блазень і дивився згори вниз. Він застав мене зненацька, я аж здригнувся. Так само й Нічноокий, — вовк загарчав і схопився на ноги.

— Такий собі з нього вартовий, — зауважив я Блазневі.

Він не пахне, а ходить легше, ніж падає сніг, — поскаржився Нічноокий.

— Він завжди з тобою, правда? — спитав Блазень.

— Так чи інакше, — погодився я і знову ліг у воду.

Невдовзі доведеться вийти з неї. Надвечір’я перетворювалося на вечір. Додаткова прохолода повітря робила воду ще приємнішою. За мить я глянув на Блазня. Він і досі просто стояв, дивлячись на мене.

— Щось не так? — спитав його.

Він зробив непереконливий жест, незграбно сів на берег.

— Я думав про твою дівчину-свічкарку, — сказав несподівано.

— Он як? — тихо спитав я. — Бо я з усіх сил намагаюся про неї не думати.

Він трохи поміркував.

— Якщо ти помреш, що буде з нею?

Я перекотився на живіт, сперся на лікті і глянув на Блазня. Майже сподівався, що це вступ до якогось нового блазенського жарту, але його обличчя було серйозним.

— Барріч про неї подбає, — тихо сказав я. — Доки їй потрібна буде допомога. Вона жінка з головою на плечах. — Після хвилинних роздумів я додав: — Вона вже роками дбає про себе сама, Блазню. Насправді ж я ніколи її не опікав. Був поруч із нею, але вона завжди стояла на власних ногах. — Сказавши це, я відчув одночасно і сором, і гордість. Сором, бо я мало що їй дав, окрім клопотів, і гордість, що був небайдужим такій жінці.

— Але ти принаймні хотів би, щоб я передав їй звістку, правда?

Я повільно хитнув головою.

— Вона вважає мене мертвим. Вони обоє так вважають. Якщо я помру насправді, то хай краще думає, що це трапилося в Регалових підземеллях. Коли довідається інше, я стану в її очах ще чорнішим. Як ти пояснив би їй, чому я відразу ж не пішов до неї? Ні. Як зі мною щось трапиться, я не хотів би, щоб їй розповіли цю історію.

Мене знову охопила темрява. А якщо я виживу і повернуся до неї? Здається, обміркувати це було навіть тяжче. Намагався уявити, як я стою перед нею і пояснюю, що ще раз поставив свого короля перед нею. Я міцно заплющився на саму думку про це.

— А проте, коли все це закінчиться, я хотів би ще раз її побачити, — зауважив Блазень.

Я розплющив очі.

— Ти? Я навіть не знаю, чи ви колись розмовляли одне з одним.

Здавалося, його це дещо спантеличило.

— Себто я з огляду на тебе. Щоб упевнитися, чи їй нічого не бракує.

Я відчув дивне зворушення.

— Не знаю, що й сказати, — промовив я.

— То й не кажи нічого. Просто скажи мені, де я можу її знайти, — порадив він, усміхнувшись.

— Я й сам достеменно цього не знаю, — зізнався я. — Чейд знає. Якщо… якщо я не переживу того, що ми мусимо зробити, спитай у нього. — Мені здалося, що розмова про власну смерть — недобра прикмета, тож додав: — Звичайно, ми обидва знаємо, що виживемо. Це ж провіщено, так?

Блазень дивно на мене глянув.

— Ким провіщено?

Серце мені завмерло.

— Якимсь Білим Пророком чи ще кимось. Так я принаймні сподівався, — пробурмотів я. Мені спало на думку, що я ніколи не питав Блазня, чи провіщено, що я виживу. Не всі виживають, вигравши битву. Я зібрався з відвагою. — Чи провіщено, що Каталізатор житиме?

Він, здавалося, напружено думав. Несподівано зауважив:

— Чейд веде небезпечне життя. Немає певності, що він виживе. І в такому разі ти мусиш якось здогадуватися, де дівчина. Не скажеш мені?

Те, що він не відповів на моє запитання, зненацька здалося мені достатньою відповіддю. Каталізатор не виживе. Мене наче облила хвиля холодної солоної води. Я відчував, що впав у це холодне знання, тону в ньому. Ніколи не візьму на руки своєї донечки, не відчую знову тепла Моллі. Це завдало мені майже фізичного болю. У голові запаморочилося.

— Фітце Чівелрі? — тиснув на мене Блазень.

Тут він підняв руку, несподівано міцно затулив собі нею рота, наче втратив дар мови. Другою рукою різко вхопив себе за зап’ястя. Здавався хворим, ніби його ось-ось знудить.

— Усе гаразд, — насилу промовив я. — Може, й краще мені знати, що має трапитися. — Я зітхнув, напружив мозок. — Я чув, як вони розмовляли про селище. Барріч ходить туди, аби щось купити. Це мусить бути недалеко. Можеш почати звідти.

Блазень ледь кивнув, додаючи мені відваги. У його очах стояли сльози.

— Капелін-Біч, — тихо зронив я.

Він іще мить просидів, втупившись у мене. Тоді зненацька звалився на бік.

— Блазню?

Жодної відповіді. Я встав і глянув на нього, а з мене стікала вода. Він лежав на боці і, здавалося, спав.

— Блазню! — роздратовано покликав я.

Коли відповіді й далі не було, я вибрався на берег і піді­йшов до нього. Він лежав на трав’янистому лужку і вдавав, що рівно та глибоко дихає уві сні.

— Блазню? — мовив я знову, майже очікуючи, що він схопиться, стрибне мені назустріч.

Натомість Блазень зробив неясний рух, наче я перебив йому сон. Мене невимовно роздратувало, що він міг так різко перейти від серйозної розмови до чергової буфонади. Та це було типово для його поведінки останніми днями. Зненацька тепла вода втратила спроможність приносити спокій чи відпочинок. Далі стікаючи водою, я почав збирати вбрання. На Блазня не хотів і дивитися. Обтрусився, трохи обтерся. Вдягнувся, хоч одяг був іще злегка вологим. Блазень спав собі й далі. Я відвернувся від нього й рушив до табору. Нічноокий ішов мені по п’ятах.

Це така гра? — спитав він на ходу.

Думаю, щось таке, — коротко відповів я. — Не з тих, які мені подобаються.

Жінки вже повернулися до табору. Кеттрікен міркувала над картою,