Танок драконів - Джордж Мартін
— Якщо ми хочемо виступити перед королевою Данерис, нам знадобляться обидві тварини,— сказав він. Якщо матроси вирішать зарізати Гарнюню, ні Тиріон, ні Пенні їх не зупинять... а от довгий меч сера Джори може змусити їх принаймні замислитися.
— Це так Куць сподівається зберегти голову на плечах?
— Сер Куць, якщо ваша ласка. І — так. Коли її світлість зрозуміє мою справжню цінність, вона мене берегтиме, як зіницю ока. Зрештою, я ж дуже милий малий, а ще я знаю чимало корисного про свою рідню. А доти мені варто добре її розважати.
— Хай скільки витинай, а твоїх злочинів цим не змити. Данерис Таргарієн — не дурна дитина, чию увагу легко відвернути жартами й акробатичними трюками. І твою долю вона вирішить по справедливості.
«Ой, тільки не це». Тиріон роздивлявся Мормонта різнобарвними очима.
— А як вона зустріне вас, ця справедлива королева? Теплими обіймами, дівчачими хиханьками чи сокирою ката? — він вишкірився, зауваживши очевидний дискомфорт лицаря.— Чи ви справді очікували, що я повірю, ніби в борделі ви були у королівських справах? Захищали королеву, перебуваючи на іншому кінці світу? А може, ви тікали, може, королева драконів вас вигнала? Але за що... ой, стривайте, ви ж за нею шпигували! — Тиріон поцокав язиком.— Ви сподіваєтеся повернути її прихильність, віддавши їй мене. Мушу сказати, план не дуже. Можна подумати, що його розробили з п’яної розпуки. От якби я був Джеймі... позаяк Джеймі убив її батька, а я лише убив свого. Ви гадаєте, Данерис мене стратить, а вас пробачить, але може статися з точністю до навпаки. Може, це вам треба сідати верхи на свиню, пане Джоро. Вдягнути залізний блазенський костюм, як Флоріян...
Від удару здорованя-лицаря голова в Тиріона зробила мало не повний оберт; він з такою силою гепнувся на палубу, що голова аж відскочила від дощок. Поки він намагався звестися на одне коліно, в роті набігло повно крові. Тиріон виплюнув вибитий зуб. «День у день гарнішаю, але, здається, я і справді зачепив болючу рану».
— Карлик сказав щось таке, що вас образило, сер? — невинно поцікавився Тиріон, зворотом долоні стираючи з розбитої губи бульбашки крові.
— Мене вже нудить від твого чорного рота, карлику,— сказав Мормонт.— У тебе ще лишилося кілька зубів. Якщо хочеш їх зберегти, до кінця мандрівки тримайся від мене подалі.
— Важко буде. Ми в одній каюті.
— Можеш спати деінде. У трюмі, на палубі — мені байдуже. Просто не потрапляй мені на очі.
Тиріон зіп’явся на ноги.
— Як зволите,— відповів він з повним ротом крові, але здоровань-лицар уже пішов геть, гупаючи чоботами по дошках палуби.
Спустившись униз, на камбуз, Тиріон саме полоскав рота розведеним ромом, кривлячись від болю, коли зайшла Пенні.
— Я чула, що сталося. Ой, ви поранені?
— Трохи крові й вибитий зуб,— знизав він плечима. «Але Мормонта я, здається, ранив більше».— А він ще й лицар! Дуже прикро, але якщо нам знадобиться захист, на сера Джору я б не розраховував.
— Що ви зробили? Ой, у вас губа кривавиться,— вона, витягнувши з рукава носовичок, промокнула.— Що ви сказали?
— Кілька істин, яких сер Безоар зовсім не хотів чути.
— Мабуть, ви з нього глузували. Невже ви не розумієте? Не можна в такому тоні розмовляти з великою людиною. Вас можуть скривдити. Сер Джора міг викинути вас у море, де ви б і потонули під сміх матросів. З людьми треба обережніше. Розважай і весели, викликай усмішку й регіт — ось як завжди вчив тато. Невже батько не навчив вас, як триматися з великими людьми?
— Мій батько вважав їх дрібнотою,— сказав Тиріон,— і веселитися не любив.
Він зробив ще ковток розведеного рому, побовтав у роті, сплюнув.
— Але я тебе зрозумів. Мені багато чого ще слід дізнатися про життя карликів. Можливо, ти будеш така ласкава і повчиш мене в перервах між герцями і верхогонами на свині.
— Так, м’лорде. Радо. Але... що то були за істини? Чому сер Джора так сильно вас ударив?
— То все з любові. З тої самої причини, з якої я зварив суп зі співця,— сказав він, думаючи про Шей і про вираз її очей, коли Тиріон затягував у неї на шиї ланцюг, накручуючи його на кулак. Ланцюг із золотих долонь. «Холодні руки золоті, жіночі ж руки — жар».— А ти ще цнотлива, Пенні?
— Так,— спалахнула вона.— Звісно. Хто б захотів...
— Такою і лишайся. Кохання — це божевілля, а жага — отрута. Бережи свою цноту. Щасливіша будеш, і менша вірогідність опинитися десь у брудному борделі на Ройні з повією, яка віддалено нагадує твоє загублене кохання...— («Або поплисти на край світу, сподіваючись розшукати місце, куди діваються повії»).— Сер Джора мріє врятувати свою королеву драконів і потішитися її вдячністю, але я трохи розуміюся на королівській вдячності, й порівняно з нею краще вже палац у Валірії...— він несподівано затнувся.— Ти це відчула? Корабель ворухнувся.
— Справді,— обличчя Пенні засвітилося радістю.— Ми знову рухаємося. Вітер...— вона кинулася до дверей.— Хочу поглянути. Біжімо, я вас обжену.
І вона помчала нагору.
«Вона ще зовсім юна,— змушений був нагадати собі Тиріон, коли Пенні вискочила з камбуза й подерлася нагору крутою дерев’яною драбиною з усією швидкістю, на яку були здатні її ніжки.— Майже дитина». І все одно від її збудження йому аж стало лоскітно. Він рушив за нею нагору.
Вітрило знову ожило — напиналося, обвисало, знову напиналося, й червоні смуги на парусині звивалися, як змії. Матроси гасали палубою і тягнули шкоти, а помічники капітана горлали команди мовою Старого Волантиса. Гребці на шлюпках відчепили буксирні линви й погребли назад до кога, щосили працюючи веслами. З заходу віяв поривчастий вітер, сіпаючи снасті та плащі, як малий бешкетник. «Селейсорі Коран» нарешті зрушив з місця.
«Може, ще й до Міріна допливемо»,— подумав Тиріон.
Та коли він видерся драбиною на ют і роззирнувся, його усмішка розтанула. «Тут ще і море, і небо блакитні, а от на заході... Такого кольору неба я в житті не бачив». На обрії купчилися густі хмари.
— Ти бачиш,