Танок драконів - Джордж Мартін
Одначе щось відбувалося. Тиріон, позіхаючи, висковзнув з гамака й почав шукати чоботи. Хоч це було чисте божевілля, він заодно пошукав і арбалет, але його, звісна річ, не було. «Шкода,— подумав Тиріон,— міг би придатися, коли великі люди прийдуть з наміром мене зжерти». Натягнувши чоботи, він подерся на палубу подивитися, що там за галас. Пенні опинилася нагорі раніше за нього й тепер стояла, розширивши очі від зачудування.
— Вітрило,— крикнула вона,— он там, он там, бачите? Вітрило, вони нас бачать, бачать. Вітрило!
Цього разу Тиріон таки її поцілував... спершу розцілував у обидві щоки, потім цьомкнув у чоло й нарешті поцілував у вуста. На останньому поцілунку вона, розчервонівшись, уже сміялася, потім раптом знову засоромилася, але це не мало значення. Інший корабель наближався. Велика галера, бачив Тиріон. Весла лишали у кільватері довгий білий слід.
— Що це за корабель? — запитав Тиріон у сера Джори Мормонта.— Можете прочитати назву?
— Мені не треба читати назву. Ми з підвітряного боку, я носом чую,— Мормонт витягнув меча.— Це работоргівці.
Перекинчик
Перші сніжинки прилетіли, коли на заході сідало сонце. До ночі сніг пішов такий густий, що місяць зійшов уже за білою завісою, ніким не видимий.
— Боги Півночі обрушили на лорда Станіса свій гнів,— зранку оголосив Руз Болтон, коли у великій залі Вічнозиму люди почали збиратися на сніданок.— Він тут чужий, і давні боги недовго терпітимуть його серед живих.
Присутні схвально заревіли, молотячи кулаками по довгих дощаних столах. Вічнозим, може, і зруйнований, але його гранітні мури ще здатні захистити від вітру й негоди. Запаси харчів і напоїв достатні, воякам є де погрітися у вільний від служби час, є де посушити одяг, а ще є затишні куточки, де можна полежати й поспати. Лорд Болтон звелів нарубати дров на півроку, тож у великій залі було завжди тепло й затишно. А Станіс цього не має.
Теон Грейджой не долучився до схвальних криків. Так само і вояки дому Фреїв, не міг він не помітити. «Вони тут теж чужі»,— подумав він, спостерігаючи за сером Ейнісом Фреєм і його зведенюком сером Гостіном. Народжені у приріччі, Фреї ще в житті не бачили такого снігу. «Північ уже забрала трьох їхніх кревних»,— подумав Теон, пригадуючи, як Ремсі безплідно шукав зниклих безвісти між Білою Гаванню і Кургантоном.
На помості, між двома лицарями з Білої Гавані, сидів лорд Вайман Мандерлі, наминаючи кашу за обидві товсті щоки. Вона йому смакувала не так, як свинячі пироги на весіллі. Трохи далі однорукий Гарвуд Стаут тихенько перемовлявся з блідим як смерть Хвойдозгубом Амбером.
Теон разом з усіма став у чергу по кашу, яку насипали у дерев’яні миски з кількох мідних казанів. Лордам і лицарям у кашу додавали молоко, мед і навіть трішки масла, бачив Теон, але йому такого не запропонують. Його правління в ролі королевича Вічнозимського виявилося коротким. Він зіграв свою роль у балагані, видавши заміж підставну Арію, і більше він Рузові Болтону не потрібен.
— Пам’ятаю, в першу мою зиму сніг був вище голови,— сказав хтось із горнвудських вояків у черзі попереду.
— Ага, тільки тоді ти був усього три фути на зріст,— озвався кіннотник з Рівчаків.
Уночі, лежачи без сну, Теон зловив себе на мріях про втечу: він уявляв, як непомітно вислизає, поки Ремсі та його лорд-батько заклопотані чимось іншим. Проте всі брами замкнені й добре охороняються, нікому в замку не вільно заходити й виходити без дозволу лорда Болтона. Навіть якби Теон знайшов якусь лазівку, все одно б не повірив. Він не забув ще Кіру з її ключами. Та якби він і втік, куди йому податися? Батько мертвий, а дядьки йому не допоможуть. Пайк для нього втрачений. Єдина подоба домівки, що йому лишається, це тут, серед кісток Вічнозиму.
«Я сам — руїна, і замок — руїна. Тут мені й місце».
Він ще досі чекав на свою порцію каші, коли в залу увійшов Ремсі зі своїми Байстрючими хлоп’ятами й закричав, вимагаючи музики. Абель протер сонні очі, узяв лютню й заграв «Жінку дорнянина», а одна з його праль вибивала ритм на барабані. Але співець трохи змінив слова. У його варіанті герой пісні пізнав не «дорнянина жінку», а «північанина доньку».
«За таке він може язика позбутися,— подумав Теон, поки йому наповнювали миску.— Він же простий співець. Лорд Ремсі може злупити шкіру йому з обох рук, і ніхто й слова не скаже». Проте лорд Болтон усміхнувся, почувши змінені слова, а Ремсі голосно розреготався. Решта присутніх зрозуміла, що можна сміятися. Жовтому Дикові слова здалися настільки кумедними, що в нього від сміху вино потекло через ніс.
Леді Арії не було, щоб повеселитися разом з усіма. Її не бачили за межами її покоїв з самої шлюбної ночі. Квасний Алін казав, що Ремсі тримає дружину прикутою ланцюгами голяка до ліжка, але Теон знав, що це лише розмови. Ніяких ланцюгів не було, принаймні видимих для ока. Просто під дверима спальні поставили двох вартових, щоб дівчина нікуди не виходила. «А голяка вона лише купається».
Проте купалася вона майже щовечора. Лорд Ремсі хотів чистої дружини. «Служниць у неї, бідолахи, немає,— сказав він Теонові.— Тому лишаєшся ти, Смердюче. Може, вдягнути тебе в сукню? — розсміявся він.— Ну, якщо попросиш. А поки що буде досить, якщо ти прислужуватимеш їй при купелі. Не хочу, щоб від неї тхнуло, як від тебе». Отож щоразу як Ремсі відчував бажання переспати з дружиною, в завдання Теона входило позичити у леді Волди або леді Дастін кількох служниць і наносити з кухні гарячої води. І хоча Арія ніколи ні з ким з них не розмовляла, вони не могли не помічати її синців. «Сама винна. Не потішила його»,— подумав Теон. Одного разу він сказав їй, допомагаючи залізти в купіль: «Просто будьте Арією. Лорд Ремсі зовсім не хоче вас кривдити. Він робить боляче лише тоді, коли ми... коли ми забуваємо. Мене він жодного разу не різав без підстав».
«Теоне»,— прошепотіла вона,