Танок драконів - Джордж Мартін
— Що це означає? — запитала вона.
— Це означає, що нам пора тікати на край землі.
Він здивувався, коли Мокоро і двійко з його полум’яних пальців приєдналися до них на юті. Було ще тільки пообіддя, а червоний жрець зі своїми послідовниками зазвичай з’являвся на палубі не раніше сутінок. Жрець суворо кивнув.
— Ось бачиш, Гугоре Гілл. Божий гнів. Не можна глузувати з Царя світла.
Тиріонові все це не подобалося.
— Вдова сказала, що корабель так і не дістанеться туди, куди прямує. Я це зрозумів так: щойно ми вийдемо у відкрите море поза досяжністю тріархів, капітан змінить курс і поверне на Мірін. Або ж ви зі своїми полум’яними пальцями захопите корабель і доправите нас до Данерис. Але ваш верховний жрець побачив у полум’ї зовсім не це, виходить?
— Ні. Він побачив оце,— червоний жрець, піднявши свою патерицю, вказав на захід. Низький голос Мокоро лунав, немов похоронний подзвін.
— Я не розумію,— розгубилася Пенні.— Що це означає?
— Означає, що ліпше нам сховатися у трюмі. Сер Джора вигнав мене з нашої каюти. Можна мені заховатися в твоїй, коли буде потрібно?
— Так,— озвалася вона.— Ласкаво про... ой...
Майже три години корабель летів, гнаний вітром, а шторм наближався. Небо на заході позеленіло, потім посіріло, а відтак почорніло. Позаду височіла стіна темних хмар, які вирували, наче молоко в казані, який забули на вогні. Щоб не крутитися під ногами в капітана й команди, Тиріон з Пенні спостерігали з бака, скулившись біля носової фігури і тримаючись за руки.
Останній шторм хвилював і п’янив, то був раптовий шквал, після якого почуваєшся очищеним і посвіжілим. А цей шторм від самого початку був зовсім інакший. Капітан також це відчув. Змінив курс на північний-північний захід, намагаючись уникнути бурі.
Все було марно. Шторм був надто потужний. Хвилі більшали. Почав завивати вітер. «Смердючий стюард» піднімався й падав, у облавок билися хвилі. Позаду прорізала небо блискавка — сліпучі фіолетові стріли, які затанцювали на воді в павутинні світла. Прогуркотів грім.
— Прийшов час ховатися,— узяв Тиріон Пенні за руку й повів у трюм.
Гарнюня і Хрум божеволіли від страху. Пес ненастанно гавкав. Коли Тиріон з Пенні увійшли в каюту, пес збив Тиріона з ніг. Свиня все кругом загидила. Тиріон, як міг, поприбирав за нею, поки Пенні намагалася заспокоїти тварин. Потім поприв’язували або поховали все, що лежало вільно.
— Мені лячно,— зізналася Пенні. Каюта почала стрибати і хитатися туди-сюди, а в облавок гупотіли хвилі.
«Потонути — не найгірша смерть. Твій брат у цьому пересвідчився, так само як мій лорд-батько. І Шей, ця брехлива піхва. Холодні руки золоті, жіночі ж руки — жар...»
— Зіграймо у гру,— запропонував Тиріон.— Щоб не думати про шторм.
— Тільки не в сивас,— миттю сказала Пенні.
— Не в сивас,— погодився Тиріон, відчуваючи, як під ногами піднімається підлога. В такий шторм фігури літатимуть по всій каюті, падаючи на свиню й собаку.— Ти в дитинстві гралася у приходь-до-мене-в-замок?
— Ні. Навчите?
А він зможе? — завагався Тиріон. «От дурний карлик! Ну звісно, вона не гралася у приходь-до-мене-в-замок, бо не мала замку». Приходь-до-мене-в-замок — гра для високородних дітлахів, завдяки якій вони вчаться гарних манер, геральдики й мимохідь дізнаються про друзів і ворогів свого лорда-батька.
— Це не...— почав був він. Корабель знову шалено шарпнувся, і вони з Пенні врізалися одне в одного. Пенні перелякано писнула.— Ні, ця гра не підходить,— мовив Тиріон, скреготнувши зубами.— Вибач. Не знаю, яка гра підійде...
— Я знаю,— поцілувала його Пенні.
Цілунок був ніяковий, квапливий і незграбний. Він заскочив Тиріона зненацька. Він підкинув руки, щоб ухопити її за плечі й відштовхнути, але завагався, а тоді пригорнув її ближче, притиснув до себе. Вуста в неї були сухі, тверді, закриті, як гаманець скнари. «От і добре»,— подумав Тиріон. Він не хотів цього. Йому подобалася Пенні, йому було її шкода, якоюсь мірою він навіть захоплювався нею, але він її не жадав. Однак йому зовсім не хотілося завдати їй болю — їй і так уже завдали достатньо болю боги і його люба сестричка. Отож Тиріон не переривав цілунку, ніжно тримаючи її за плечі. Вуста його також лишалися стиснутими. «Селейсорі Коран» гойдався і здригався.
Нарешті Пенні трішки відсунулася. Тиріон бачив у її блискучих очах своє віддзеркалення. «Гарні очі,— подумав він, але побачив у цих очах і ще дещо.— Багато страху, дрібка надії... й анітрохи жадання. Вона мене хоче не більше, ніж я її».
Коли вона похилила голову, він, узявши її за підборіддя, знову підвів її обличчя.
— У цю гру не можна грати, міледі.
Нагорі, вже зовсім близько, гуркотів грім.
— Я не збиралася... Я ще ніколи не цілувалася з хлопцем, і... Я просто подумала, якщо ми потонемо, а я... я...
— Це було дуже мило,— збрехав Тиріон,— але я одружений. Вона була зі мною на бенкеті, може, ти пам’ятаєш. Леді Санса.
— То вона — ваша дружина? Вона... вона дуже вродлива.
«І брехлива. Санса, Шей, усі мої жінки... Тиша єдина мене справді кохала... Куди діваються повії?»
— Прегарна дівчина,— мовив Тиріон,— і ми з нею поєдналися на очах у богів і людей. Можливо, я її вже втратив, але поки я не знатиму цього напевне, маю зберігати їй вірність.
— Я розумію,— сказала Пенні, відвертаючи обличчя.
«Моя ідеальна жінка,— гірко подумав Тиріон.— Настільки юна, що здатна ще вірити такій явній брехні».
Корабель рипів, підлога рухалася під ногами, Гарнюня жалібно повискувала. Пенні на чотирьох перетнула каюту й, обійнявши свиню за голову, заспокійливо до неї зашепотіла. Дивлячись на них двох, важко було сказати, хто з них кого втішає. Видовище було таке химерне, що мало б видатися страшенно кумедним, однак Тиріон зараз не міг вичавити навіть слабенької усмішки. «Ця дівчина заслуговує на більше, ніж тримати в обіймах свиню,— подумалося йому.— На щирий поцілунок, трішки ніжності — всі на це заслуговують, малі чи великі». Він пошукав очима свій кубок, але виявилося, що весь ром розлився. «Тонути й так не дуже приємно,— кисло подумав він,— але тонути на тверезу голову — це жорстоко».
Проте вони не потонули... хоча були миті, коли перспектива потонути з миром навіть здавалася привабливою. Шторм клекотав до кінця дня й до глибокої ночі. Навколо завивав мокрий вітер, а хвилі здіймалися, як кулачиська велетів-потопельників,