Танок драконів - Джордж Мартін

— Він радо все виконує, іноді тільки важко йому пояснити, що саме ти від нього хочеш. Він розмовляє якоюсь говіркою давньої мови, але загальної мови не знає. Зате він невтомний, а силу має дивовижну. Здатен працювати за дванадцятьох.

— Я... мілорде, хлопці не згодяться... та велети, здається, людожери... ні, мілорде, дякую, але хто наглядатиме за цим створінням, у мене нема людей, він...

Джон зовсім не здивувався.

— Як хочете. Тоді ми залишимо велета тут.

Якщо по правді, йому б зовсім не хотілося розлучатися з Вун-Вуном. «Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу»,— сказала б Ігритта, але Джон, коли мав нагоду, перемовлявся з велетом за посередництва Шкіряка чи когось із вільних людей, яких забрали з гаю, тож уже дізнався доволі багато про велетів і їхню історію. Шкода, що Сема немає, щоб це все позаписувати.

Але, звісно, він не міг не бачити небезпеки, яку являв собою Вун-Вун. Опинившись під загрозою, велет люто кидався на всіх, а сили він мав стільки, що своїми здоровезними ручищами міг роздерти людину навпіл. Джонові він нагадував Годора. «Це Годор, тільки удвічі більший, удвічі дужчий і удвічі дурніший». Думка про це протверезила б і септона Селадара. Але якщо у Тормунда є велети, Вун Вег Вун Дар Вун міг би допомогти вести з ними перемовини.

Мормонтів крук роздратовано забуркотів, бо внизу розчинилися двері, засвідчивши повернення стражденного Еда з вином і тарілкою яєць і ковбасок. Поки Ед наливав, Бовен Марш нетерпляче очікував і продовжив розмову, лише коли той знову пішов.

— Толет — гарна людина, його всі люблять, а Залізний Емет — чудовий військовий інструктор,— заговорив він.— Однак ходять розмови, що ви збираєтеся відіслати їх геть.

— У Довгому Кургані потрібні гарні люди.

— У Блудному Кургані, як його вже називають хлопці,— сказав Марш,— але нехай. Це правда, що замість Емета ви хочете зробити військовим інструктором цього лютого Шкіряка? Цю посаду зазвичай віддають лицарям, у крайньому разі — розвідникам.

— Шкіряк і справді лютий,— м’яко погодився Джон.— Тут я не сперечаюся. Особисто випробував його у дворі. Зі своєю кам’яною сокирою він не менш небезпечний, ніж більшість лицарів — з крицею замкової роботи. Погоджуюся: він не такий терплячий, як хотілося б, і дехто з хлопців його страшенно боїться... але це й на краще. Одного дня їм доведеться прийняти справжній бій, і заздалегідь пізнати трохи страху їм не завадить.

— Він дикун.

— Був дикуном, поки не дав обітниці. Тепер він — наш побратим. І він здатен навчити хлопців не лише вправлятися з мечем. Їм не завадить підхопити кілька слів давньою мовою і трохи навичок, які має вільний народ.

— Вільний,— пробурмотів крук.— Король. Зерна.

— Хлопці йому не довіряють.

«Хто саме? — міг би запитати Джон.— Скільки їх?» Але це може завести розмову не туди.

— Мені дуже прикро. Що ще?

Заговорив септон Селадар.

— Отой хлопчина Шовк. Подейкують, ви збираєтеся зробити його своїм стюардом і зброєносцем замість Толета. Мілорде, хлопець — повійник... він... не побоюся цього слова... лицемірний педераст із борделів Старгорода.

«А ви — п’яниця».

— Ким він був у Старгороді, нас не обходить. Він швидко вчиться, має гострий розум. Інші новобранці спершу його зневажали, але він хутко завоював їхню прихильність і подружився з ними. У бою він безстрашний, а ще трохи вміє читати й писати. Він має впоратися з простим завданням приносити мені їсти і сідлати коня, вам так не здається?

— Скоріш за все,— сказав Бовен Марш із кам’яним обличчям,— але братчикам це не подобається. Традиційно командувачі беруть собі у зброєносці хлопців шляхетного походження, яких поступово й самих готують до командування. Чи мілорд гадає, що Нічна варта піде колись у бій під проводом повійника?

Джон не витримав.

— Ходила під проводом і гірших. Старий Ведмідь лишив для свого наступника кілька застережних нотаток щодо декого з братів. У Тінявій вежі кухар полюбляв ґвалтувати септ, а потім на позначення чергової жертви таврував у себе на тілі семикутну зірку. Ліва рука у нього в зірках від зап’ястка до ліктя, а ще в нього повно зірок на литках. У Східній варті є вояк, який підпалив батьківський будинок, підперши двері. Дотла згоріла вся його родина — всі дев’ятеро. Хай чим займався Шовк у Старгороді, тепер він наш брат, і він стане моїм зброєносцем.

Септон Селадар хильнув вина. Отел Ярвик наколов на ніж ковбаску. Бовен Марш сидів червоний з обличчя. Крук, ляснувши крилами, зронив: «Зерна, зерна, убий». Нарешті лорд-стюард прочистив горло.

— Певен, вашій милості краще знати. Можна поцікавитися отими трупами в крижаних камерах? Хлопці тривожаться, та ще й доводиться тримати їх під вартою! Ми марнуємо двох добрих вояків — хіба що ви боїтеся...

— ...що вони повстануть з мертвих? Я на це і сподіваюся.

— Семеро спасіть,— збліднув септон Селадар. По підборіддю в нього червоною цівкою побігло вино.— Лорде-командувачу, блідавці — протиприродні чудовиська. Мерзота в очах богів. Ви ж... ви ж не збираєтеся з ними розмовляти?

— А вони здатні розмовляти? — запитав Джон Сноу.— Не думаю, але напевно я не знаю. Може, вони й чудовиська, але до смерті вони були людьми. Скільки людського в них лишилося? Той, якого я зарізав, збирався вбити лорда-командувача Мормонта. Отож він явно пам’ятав, хто це і де його шукати.

Джон не сумнівався: мейстер Еймон одразу зрозумів би його мету; Сем Тарлі страшенно перелякався б, але також зрозумів.

— Лорд-батько вчив мене, що ворога потрібно знати в обличчя. А ми дуже мало знаємо про блідавців, а ще менше — про Чужих. Тому треба довідатися більше.

Але ця відповідь не сподобалася гостям. Септон Селадар, граючись із кристалом, який висів у нього на шиї, промовив:

— Я вважаю, це нерозумно, лорде Сноу. Молитимуся Стариці, щоб високо піднесла свій ліхтар і освітила вам шлях до мудрості.

Джонові урвався терпець.

— Нам усім не завадить трохи мудрості, це точно...— («Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу»).— То поговоримо нарешті про Вал?

— Отже, це правда? — запитав Марш.— Ви її випустили.

— За Стіну.

— Королівський трофей! — ахнув септон Селадар.— Його світлість розгнівається, довідавшись, що її немає.

— Вал повернеться.

«Раніше за Станіса, дайте боги».

— Звідки ви знаєте? — поцікавився Бовен Марш.

— Вона так сказала.

— А що як вона збрехала? А що