Танок драконів - Джордж Мартін

— Тоді прощавайте,— сказала вона майже грайливо.

Джон Сноу був не в гуморі для ігор. «Надто холодно й темно для ігор, і година вже пізня».

— До побачення. Ви ж повернетеся. Бодай заради хлопчика.

— Заради Крастерового сина? — стенула вона плечима.— Він мені ніхто.

— Я чув, як ви йому співаєте.

— Я співала для себе. Хіба я винна, що він слухав? — на вуста їй набігла легенька усмішка.— Від співу він сміється. Ой, ну гаразд. Він дуже миле маленьке чудовисько.

— Чудовисько?

— Це його молочне ім’я. Мусила ж я його якось називати. Глядіть, щоб він завжди був у теплі й безпеці. Заради його матері й заради мене. І тримайте його подалі від червоної жінки. Вона знає, хто він. Вона багато чого бачить у своєму полум’ї.

«Арію»,— подумав Джон, сподіваючись, що так і є.

— Попіл і золу,— натомість сказав він.

— Королів і драконів.

«Знову дракони!» На мить Джон немов навіч їх побачив — як вони звиваються в нічній темряві, як проступають у морі полум’я обриси темних крил.

— Якби знала, забрала б у нас хлопця. Маю на увазі Даллиного сина, а не ваше чудовисько. Одне слівце на вухо королю — і кінець усьому...— («Кінець мені. Станіс розцінив би це як зраду»).— Якщо вона знала, навіщо допустила це?

— Бо їй це було вигідно. Полум’я мінливе. Ніколи не знаєш, куди подме,— сказала Вал, поставила ногу в стремено й, застрибнувши в сідло, поглянула з сідла униз.— Пам’ятаєте слова, які вам сказала моя сестра?

«Чародійство — меч без руків’я, і надійно взяти його в руку неможливо». Але Мелісандра має рацію: коли ти в оточені ворогів, навіть меч без руків’я кращий, ні його відсутність.

— От і добре,— Вал розвернула коня на північ.— Тоді до першої ночі повного місяця.

Проводжаючи її поглядом, Джон міркував, чи ще побачить це обличчя. «Я не якась там південка,— подумки чув він її слова,— я — жінка з вільного народу».

— Байдуже, що там вона каже,— буркнув Стражденний Ед, коли Вал зникла за соснами-солдатами.— Повітря таке холодне, що дихати боляче. Я б і не дихав, але тоді болить ще більше,— він потер руки.— Все це погано закінчиться.

— Ви так про все говорите.

— Ага, м’лорде. І зазвичай так воно й виходить.

Маллі прочистив горло.

— М’лорде! Дикунська королівна, ви її відпустили, хлопці почнуть патякати...

— ...що я і сам наполовину дикун — перекинчик, який зібрався продати королівство нальотчикам, людожерам і велетам,— сказав Джон: йому не треба було зазирати в полум’я, щоб знати, які про нього ходять плітки. Найгірше те, що ці плітки не такі вже й безпідставні.— Словеса — це суховій, який не віє на Стіні. Ходімо.

Було ще темно, коли Джон зайшов у свої покої за зброярнею. Як виявилося, Привид ще не повертався. «Досі полює». Великий білий деривовк останнім часом майже ніколи не сидів удома — у пошуках дичини він забігав на полюванні далі й далі. З усім цим людом на Стіні, ще й з дикунами у Кротівці, всі пагорби й поля поблизу Чорного замку вже вичищені вщент, а дичини тут і так було небагато. «Зима на підході,— подумав Джон.— Як швидко — надто швидко». Не відомо, чи доживуть вони до весни.

Стражденний Ед сходив на кухню і приніс кухоль брунатного елю й накритий таріль. Під покришкою Джон виявив три качиних яйця, підсмажених на смальці, смужку шинки, дві ковбаски, кров’янку й півбуханця теплого хліба щойно з печі. Джон з’їв хліба з половинкою яйця. Він би ще й шинку з’їв, але крук устиг її вихопити перший.

— Злодій,— зронив Джон, коли птах злетів на лутку над дверима, щоб там проковтнути свій трофей.

— Злодій,— погодився крук.

Джон відкусив від ковбаски. Він саме змивав її смак з рота ковтком елю, коли повернувся Стражденний Ед і доповів, що за дверима чекає Бовен Марш.

— З ним Отел і септон Селадар.

«Швидко вони». Цікаво, хто саме поширює чутки й один він чи таких багато.

— Нехай заходять.

— Ага, м’лорде. Але стережіть від них ковбаски. У них голодний вигляд.

Однак Джон не вжив би слово «голодний». Нетверезому септону Селадару явно хотілося похмелитися драконовим полум’ям, яким він підігрівався напередодні, а головний розвідний Отел Ярвик мав такий вигляд, наче ковтнув нестравної гидоти. Бовен Марш був сердитий. Джон бачив це в його очах, у стиснутих вустах, у рум’янці на круглих щоках. «Вони червоні зовсім не від холоду».

— Сідайте, будь ласка,— припросив Джон.— Хоче випити або поїсти?

— Ми поснідали в їдальні,— буркнув Марш.

— А я б не відмовився,— сказав Ярвик, сідаючи на стілець.— Дякую за пропозицію.

— Може, трохи вина? — зронив септон.

— Зерна,— вереснув крук з лутки.— Зерна, зерна.

— Вина септонові й тарілку нашому головному будівничому,— звелів Джон Стражденному Едові.— Птахові нічого.

Він знов обернувся до гостей.

— Вас цікавить Вал.

— Та інші питання,— відповів Бовен Марш.— Брати занепокоєні, мілорде.

«І хто ж це уповноважив вас виступати від їхнього імені?»

— Я також. Отеле, як просуваються роботи у Ночефорті? Я отримав листа від сера Акселя Флорента, який підписується як «правиця королеви». Він пише, що королева Селіза незадоволена своїми покоями у Східній-варті-на-морі й хоче негайно переїхати у новий замок свого чоловіка. Це можливо?

Ярвик знизав плечима.

— Більшу частину фортеці ми відновили, перекрили дах на кухні. Ще потрібно завезти харчі, меблі й дрова, але переїздити можна. Хоча, певна річ, там не так затишно, як у Східній варті. Ще й далеко до кораблів, якщо її світлості раптом закортить поїхати від нас, але... ну, жити там можна, хоча знадобиться ще багато років, щоб зробити з того місця справжній замок. Було б швидше, якби ми мали більше будівничих.

— Можу дати вам велета в помічники.

Отел аж здригнувся.

— Оте чудовисько у дворі?

— Шкіряк каже, його звати Вун Вег Вун Дар Вун. Знаю, спробуй ще вимови. Шкіряк кличе його Вун-Вун, і той наче не проти.

Вун-Вун дуже мало нагадував велетів з казок старої Нан — здоровезних дикунів, які в ранішню кашу замість молока підливали кров і пожирали цілих биків, разом з рогами й копитами. Цей велет узагалі не їв м’яса, зате у нього викликав священний трепет кошик коренеплодів, і він своїми великими квадратними зубами трощив