Танок драконів - Джордж Мартін

Подорож сера Балона була коротша, але певною мірою важча, знав капітан. З Королівського Причалу його супроводжувало троє лицарів, восьмеро зброєносців, двадцятеро солдатів, а ще різні груми і слуги, та щойно вони переїхали гори й потрапили власне у Дорн, мандрівку сповільнили нескінченні бенкети, полювання і святкування в кожному замку, який вони проїздили. А тепер, коли вони нарешті досягли Сонцеспису, тут не виявилося ні королівни Мірселли, ні сера Ариса Окгарта. «Білий лицар знає, що тут щось негаразд,— бачив Гота,— але справа не тільки в цьому». Либонь, його нервувала присутність гадюк. Якщо так, то повернення Обари в залу була як сіль на рани. Без слова вона ковзнула на своє місце й сиділа там, похмура і понура, не усміхаючись і не розмовляючи.

Ближче до опівночі князь Доран обернувся до білого лицаря і мовив:

— Пане Балоне, я прочитав листа, якого ви привезли від нашої ласкавої королеви. Я припускаю, вам відомо, про що там пишеться, сер?

Гота бачив, як напружився лицар.

— Так, мілорде. Її світлість повідомила мені, що мені можуть доручити супроводжувати її доньку назад на Королівський Причал. Король Томен засумував за сестрою, тож хоче, щоб королівна Мірселла ненадовго приїхала й відвідала його.

Обличчя князівни Аріанни стало сумним.

— Ох, але ми всі так полюбили Мірселлу, сер! Вони з моїм братом Тристаном стали нерозлийвода.

— Княжича Тристана теж ласкаво просять на Королівський Причал,— сказав Балон Свон.— Король Томен, певен, дуже хоче з ним познайомитися. У його світлості зовсім мало товаришів його віку.

— Дитяча дружба часто лишається на все життя,— сказав князь Доран.— Коли Тристан з Мірселлою поберуться, вони з Томеном стануть братами. Королева Серсі має рацію. Хлопчакам слід познайомитися і подружитися. Дорн, певна річ, скучатиме за Тристаном, але йому давно час уже подивитися світ за межами Сонцеспису.

— Я певен, що на Королівському Причалі його приймуть дуже тепло.

«Чого це він пітніє? — подумав капітан, спостерігаючи за ним.— У залі прохолодно, а рагу він навіть не торкнувся».

— Що ж до іншого питання, яке підняла королева Серсі,— провадив князь Доран,— то це правда: місце Дорну в малій раді вакантне з самої смерті мого брата, і час уже його заповнити. Мені лестить переконаність її світлості, що мої поради могли б стати їй у пригоді, от тільки я не впевнений, що маю сили здійснити таку подорож. Може, хіба, поплисти морем?

— Кораблем? — приголомшено перепитав сер Балон.— А це... безпечно, князю? Осінь — час штормів, принаймні я таке чув, і... пірати на Східцях, вони...

— Пірати. Певна річ. Ваша правда, сер. Безпечніше їхати тим шляхом, яким прибули ви,— князь Доран мило посміхнувся.— Продовжимо розмову завтра. Коли доїдемо у Водосад, усе розповімо Мірселлі. Уявляю, як вона зрадіє. Вона теж скучила за братом, я упевнений.

— Не можу дочекатися, коли побачу її знову,— сказав сер Балон.— І відвідаю ваш Водосад. Кажуть, він чарівний.

— Чарівний і спокійний,— мовив князь.— Прохолодний бриз, блискуча вода, дитячий сміх. Водосад — моє найулюбленіше місце на всьому світі, сер. Його збудував один з моїх пращурів, щоб потішити свою Таргарієнську наречену: там вона могла відпочити від куряви і спеки Сонцеспису. Її звали Данерис. Вона була сестрою короля Дейрона Доброго, і саме завдяки цьому шлюбу Дорн приєднався до Сімох Королівств. Ціле королівство знало, що дівчина кохала Дейронового брата-байстрюка Деймона Чорнопломеня, який також її кохав, але мудрий король розумів, що благо тисяч важливіше за бажання двох, навіть якщо ці двоє йому дуже дорогі. Саме Данерис заповнила сади сміхотливими дітлахами. Спочатку своїми, та згодом до хлопчиків і дівчаток королівської крові приєдналися сини і доньки лордів і помісних лицарів. А одного літнього дня, в страшенну спеку, вона пожаліла дітлахів своїх грумів, кухарів і слуг і запросила у водойми й фонтани і їх, і ця традиція лишилася до сьогодні,— князь, узявшись за колеса свого крісла, від’їхав від столу.— А зараз перепрошую, сер. Усі ці розмови мене утомили, а виїжджати нам на світанку. Обаро, будь ласкава, проведи мене у ліжко. Найміріє, Тієно, ходімо з нами — скажете старому дядькові на добраніч.

Отож Обарі Санд довелося котити крісло князя з бенкетної зали Сонцеспису довгою галереєю до його світлиці. Позаду них ішов Арео Гота разом з її сестрами, а за ними — князівна Аріанна й Еларія Санд. Позаду квапився у своїх капцях мейстер Калеот, пригортаючи череп Гори, як немовлятко.

— Ти ж не збираєшся всерйоз відіслати Тристана і Мірселлу на Королівський Причал,— заговорила Обара, котячи крісло. Йшла вона занадто швидко, роблячи широкі сердиті кроки, і великі дерев’яні колеса крісла гучно стукотіли по неотесаному плитняку.— Якщо ти так учиниш, ми вже дівчинку більше не побачимо, а твій син до кінця життя залишатиметься заручником Залізного трону.

— Ти мене за дурня маєш, Обаро? — зітхнув князь.— Ти багато чого не відаєш. Такі речі ліпше тут не обговорювати, бо їх може почути хто завгодно. Якщо ти вмієш тримати язика за зубами, я тобі розповім... Повільніше,— здригнувся він,— якщо бодай трошки мене любиш. Я оце щойно так підстрибнув, що мені немов ножа в коліно устромили.

Обара наполовину стишила ходу.

— То що ти збираєшся робити?

Відповіла її сестра Тієна.

— Те, що й завжди,— муркнула вона.— Зволікати, напускати туману, ухилятися. Ніхто цього не вміє так добре, як наш хоробрий дядечко.

— Ти його ображаєш,— сказала князівна Аріанна.

— Ану замовкніть, ви всі,— наказав князь.

Лише надійно зачинивши двері у свою світлицю, він розвернув своє крісло до жінок. Навіть від такого мінімального зусилля він засапався, а мирське покривало, яким накриті були ноги, потрапило при розвороті між двома шпицями, тож довелося його притримати, щоб не порвалося. Під покривалом ховалися мертвотно-бліді ноги з обвислою шкірою. Обидва коліна почервоніли й набрякли, а пальці були мало не фіолетові, вдвічі більші за свій звичайний розмір. Арео Гота бачив їх уже тисячу разів, але й досі не міг на них дивитися.

— Батьку, дозволь допомогти,— підійшла князівна Аріанна.

Князь нарешті висмикнув покривало.

— З покривалом я ще здатен упоратися сам. Бодай це мені під силу.

Тільки це й було йому під силу. Ноги не слухалися його вже три роки, хоча в руках і плечах ще лишалося трохи моці.

— Принести князеві чарочку макового молочка? — запитав мейстер Калеот.

— Від такого болю допоможе хіба що