Усі царства іншого світу - Лариса Лешкевич

Оскільки темрява ще не настала, то олф, щоб не показувати своєї потворності, був закутаний у плащ, а обличчя його приховувала маска. Побачивши, що його помітили, він примирливо й квапливо замахав рукою.

Веда швидше здогадалася, ніж впізнала його. Це був не Фаідвін, а Даміін, його син.

Колісниця безшумно приземлилася.

– Я з миром, з миром! – квапливо заговорив Даміін, зістрибуючи на землю і простягаючи Веді її куртку. –  Ось, ти забула...

– І що твій татусь? Не здох? – запитала Веда з неприхованою ненавистю.

– Ні, але він паралізований, – спокійно дивлячись їй в обличчя своїми помаранчевими очима, відповів Даміін і злегка, але з неймовірною пошаною, схилив перед нею голову, – Так, він заслужив покарання. Пробач нас, Ведалея. Тепер я правитель Бренглака і прошу вибачення за все зло, що мій батько тобі хотів і встиг заподіяти.

– Чого вже там, забули... – буркнула Веда і недбало поплескала Дамііна по плечу.

– А де Гаял? – похмуро  запитав Х’ярго, – Досі в Бренглаку?

– Ні, він зник. Утік. Зрозумів, що нічого доброго чекати не доводиться... Сідайте, – Даміін вказав на колісницю, – вам потрібно перетнути кордон.  Шамани так розлючені втечею королеви, що здатні розв'язати нову війну. Усі п'ять світів здригнулися.

– Але звідки в них така сила? – запитала Веда, пригаючи  у колісницю. – Адже раніше не було! 

–  Твій прихід вивільнив  приховані резерви! – посміхнувся Х'ярго недобре.

–  До того ж наближається велике сонцестояння! – кивнув Даміін, підхоплюючи поводи; золотий птах стрілою злетів у небо й понісся наче вітер по небу.

Що ближче до лісу, то важче йому доводилося, вечірнє повітря ставало густішим і щільнішим, воно немов навмисне перешкоджало руху непроханих гостей. Нарешті, розпластавши крила, птах застиг на місці за кілька кроків від  неприступної стіни вікових дерев.

– Що відбувається? – стривожилася Веда.

– Потрібно шукати інший шлях, – відповів Даміін.

– Чому? 

– Перевертні не відкривають дорогу.

– Це цілком зрозуміло, – сказав Х’ярго, – Перевертням не потрібен зайвий головний біль.

– А як же... – розгублено почала Веда.

Вона хотіла сказати, що кількома днями раніше зуміла перетнути кордон і навіть провести за собою драконів, але тут у небі почало коїтися щось незрозуміле: воно стрепенулося і пішло великими брижами, немов водна гладь під поривами ураганного вітру.

 – Шамани! Отямилися...  – процідив Х’ярго. 

– Дзуськи  вам! – люто крикнула Веда в небо. – Я не повернуся! Ідіть під три чорти!

– Летимо в Бренглак, – сказав Даміін, смикнувши поводи праворуч, – Так чи інакше їм знадобиться час, щоб знести захист олфів, а ми попросимо допомоги в драконів...

– Не долетимо, не встигнемо... – сказав Х'ярго.

– Перевертні нас не пропустять... 

Веда з надією подивилася на стіну лісу, що була так близько, і раптом заволала на всю міць свого голосу:

– Ажею! Прошу тебе!

Небо над головою вже не рябило, а ходило величезними хвилями і крізь його західну перламутрову поверхню пробивалися дивні димні промені.