Усі царства іншого світу - Лариса Лешкевич
У косих сонячних променях червоні квіти палали немов маленькі чарівні вогники: перехід переніс їх на макове поле, що розділяє Рандагайл і Бренглак.
Вилетівши з порталу, Веда і Х'ярго не втрималися на ногах і покотилися по траві, зім'явши ряд крайніх квітів.
– Сонце! – перелякано вигукнула Веда, намагаючись прикрити Х’ярго собою від теплого марева.
– Нічого! – засміявся він, стрімко перевертаючись і притискаючи Віду до землі вагою свого тіла, – я такий старий, що витримаю і сонце. Це, звісно, неприємно, але – не смертельно. До того ж воно західне...
Кілька миттєвостей вони невідривно дивилися одне одному в очі, потім швидко і жарко поцілувалися.
– Невдалий час, – сказав Х'ярго, схопився на ноги і простягнув Веді руку. – Твоя рідня відкрила полювання. Потрібно поспішати.
– А ще кров на губах... – пробурмотіла Веда, піднімаючись і нишпорячи очима по траві в пошуках кинджала, що випав з її рук.
Але той, виконавши своє завдання, знову перетворився на шпильку, і Веда звично пристебнула її до вивороту футболки.
Навколо панували спокій і тиша. У макових заростях ліниво щебетав якийсь птах.
– Це ж Рандагайл! – здивувалася Веда, вказуючи на ліс, що темнів на далекому горизонті.
– Рандагайл...
– Чому ми опинилися тут? Я уявляла інше місце...
– Потім про це подумаємо... Тепер ходімо! Випробуємо щастя у перевертнів... – сказав Х’ярго.
І вони швидко попрямували у напрямку лісу.
Веда скоса поглядала на гарне, зосереджене обличчя вампіра, на підсохлу кров і страшні синці від ланцюгів.
Як він їй подобався! У неї навіть коліна підгиналися й долоні холоділи від того, що він поруч. Їй ніхто й ніколи так не подобався! Тільки Гнат. Але Гнат – то минуле, а Х’ярго, ймовірно, – майбутнє...
– Думаєш, буде погоня? – Веді хотілося чути його голос.
– Так. Вони підуть на все, щоб повернути тебе додому і десь замкнути до сонцестояння... – відповів той і прислухався.
Але ранковий світ залишався спокійним і безтурботним.
– Занадто тихо... Хвилююче тихо…
– Виходить, тепер ми разом, – раптом сказала Веда і сама злякалася того, що сказала.
– А ти насправді цього хочеш? Чи піддалася пориву? – запитав Х'ярго і додав: – Ти імпульсивна, а ще – вперта!
– От не знаю, чесне слово! Але ні про що не шкодую, – відповіла Веда, не бажаючи приховувати від нього своїх сумнівів або підозр, – Можливо, після пожалкую. І якби мені дали новий вибір, я б вчинила так само... ні, звільнила б тебе ще швидше, не стала б чекати цілий день... Ніколи не пробачу їм того, що вони над тобою знущалися! Зрештою, якщо постраждала – я, то й вирішувати твою долю повинна була я! Тільки я, і ніхто інший! Нехай сімсот років тому я її вирішила якось по-дурному, треба ще згадати, чому, але тепер... – Веда гнівно роздмухала ніздрі.
Х’ярго ласкаво посміхнувся і похитав головою.
– Гірські шамани не відмовляться від своєї королеви. У тому, що трапилося, за їхнім розумінням, винен лише я один. Так заморочив тобі голову, що чари й донині не розвіялися, тому ти не цілком адекватна і не розумієш, що робиш.
– Справді? – запитала Веда і з лукавою усмішкою підняла до нього обличчя.
– А сама як гадаєшь?
Вона знизала плечима і зітхнула.
– Мені добре, тому що ти поруч. Це те, що я зараз відчуваю. Дивно, але я страшенно скучила за тобою... Навіть дивно, як сильно я за тобою скучила, з огляду на те, що ми, начебто, майже незнайомі! У цьому житті... Бо в минулому – це була не зовсім я.
Х’ярго мовчав.
– Якщо дорога привела нас сюди, то, мабуть, саме тут зараз безпечно. Ажей допоможе. Неодмінно допоможе. А після сонцестояння подивимося, хто правий!
– Я не знаю Ажея особисто, але його батько був моїм другом. Вампіри і перевертні завжди жили в мирі. Тут недовго буде безпечно. Це межа між землями... Нам же потрібно потрапити у світ людей, а звідти до хранителів переходів і довершити все, що потрібно довершити... – і Х'ярго похитнувся, наче в нього підкосилися ноги.
– Ти ще дуже слабкий! – Веда подивилася на свою долоню, забруднену кров'ю, яка все ще продовжувала витікати з рани, і протягнула її Х’ярго, – Це допоможе?
– Ні, – він накрив її долоню своєю, трохи потримав і прибрав – кров перестала текти, рана затягнулася. – А тепер йдемо швидше. Часу обмаль. Шамани скоро оговтаються...
Веда із задоволенням вдихнула запах вологої хвої, що повіяв їм назустріч.
– А що необхідно довершити?
Але Х’ярго не встиг відповісти. Швидка тінь промайнула на золотисто-рожевому полотні заходу сонця і незабаром набула обрисів знайомої колісниці, запряженої вогненним птахом.
– Олфи! – вигукнула Веда перелякано.
– Не бійся. Я ще не помер, – сказав Х'ярго, – Дізнаємося, що за лихо його сюди принесло.