Усі царства іншого світу - Лариса Лешкевич
Веда прислухалася до власних відчуттів. Ні... Ні... Вона не впевнена, що обравши Тула, не пошкодує пізніше про своє рішення. Їх зблизили лихо і відчай, – не дуже гарна основа для союзу, тим паче, що все вже перегоріло, забулося! А думки про Х'ярго досі розбурхують її кров... Це і пристрасть, і щось іще... щось тепле, ніжне, затишне, таке знайоме…
Пальці ослабли й розтиснулися. Шпилька вислизнула і, впавши на ліжко, перетворилася на кинджал. Веда підвелася на лікті, дивлячись на нього зі здивуванням і неясними здогадками. Чи не черговий це знак?
– Я повинна знайти спосіб віддати кинджал Х’ ярго, – пробурмотіла сама до себе і покликала: – Іло!
Служниця з'явилася негайно, немов, причаївшись десь поблизу, лише того й чекала, коли знадобиться королеві.
– Що з моїм одягом?
– Усе в гардеробній...
– Мені потрібен інший одяг, мій! Джинси, футболка, чоботи! Тільки не кажи, що викинула!
– Ні, але...
– Мені потрібен мій одяг, Іло, – пом'якшуючі лолос, наполягала Веда.
– Гаразд. Він тут.
Служниця махнула рукою, і колишній одяг одразу ж акуратно ліг на ліжко разом із начищеними до блиску чобітьми.
– Хочу прогулятися замком, – сказала Веда.
– Наодинці?
– Так. Немає сил сидіти на місці. Мені ж це не заборонено?
– Ні, ні! – Іла злякано затрясла головою, потім, побачивши на ліжку кинджал, запитала: – Звідки він? Такий гарний...
– Мій трофей…
– Я не скажу Евлуру, що ти зібралася в підземелля! – служниця хитро примружилася. – Ти ж туди зібралася, так?
– Хіба Евлур сам не дізнається? – обережно поцікавилася Веда. Перший її порив довірити Ілі свої плани зник, вона вирішила остерегтися і спробувати здійснити визволення Х'ярго самотужки. Їй здавалося – так надійніше.
– Замок величезний, у ньому стільки переходів і явних, і прихованих. Дізнається, звісно, але не одразу. Тільки ось що... Погуляй трохи замком, це послабить його увагу...
– То він усе ж таки стежить за мною?
– Спостерігає... Усі розуміють, що ти інша, але всі готові чекати, коли ти станеш такою, як і раніше! – сказала Іла багатозначно і зникла.
"Чекайте...поки віник зацвіте..." – фиркнула про себе Веда, швидко переодяглася, запхала назад у кишеню складену навпіл фотографію, кинула погляд на портрет і, з кинджалом у руці, попрямувала до гардеробної.
"Невже мені був потрібен весь цей одяг? " – думала здивовано, проводячи долонею по сукням, що висіли рядком.
