Усі царства іншого світу - Лариса Лешкевич

– Ми не хотіли нікому заважати!

– Нічого. Наше життя надто нудне й одноманітне, тому невеликі струси перевертням навіть на користь підуть. Щоб сила не застоювалася, – усміхнулася Малієна і вийшла.

Веда подивилася у вікно на знайомий пейзаж, прислухалася. З двору долітав голос Ажея. А де Х'ярго?

Вона прослизнула за двері, прошмигнула коридором до ванної кімнати. Відкрила кран, з жадібністю напилася чистої холодної води і повернулася назад.

Можливо, в іншому крилі? Але це виглядатиме дивно, якщо вона зараз почне бігати  будинком у пошуках Х'ярго! І взагалі, вона чудово обходилася без нього всі ці дні. Звісно,  згадувала його, звісно нудьгувала, але не до божевілля ж... То що змінилося?

Веда лягла на ліжко і заплющила очі. До завтра вони залишаться тут... Цікаво, чим їм допоможуть хранителі переходів?  Може, вони здатні якось вплинути на рішення гірських шаманів? Усе це досить безглуздо! Бігти, тікати... Чи не розумніше повернутися і поставити родичам жорсткий ультиматум? Що вони їй зроблять? Нічого!

– Веда... – Х’ярго тихенько потряс її за плече, – там вечерю вже дійшла...

Вона розплющила очі.

– Я що, заснула?

–  Мабуть...

Х'ярго встиг відмитися від крові й переодягнувся. Тепер на ньому була шкіряна безрукавка, штани, короткі чоботи, широкий пояс.

– Позичив шмотки в Ажея? – запитала Веда, сіла на ліжку і солодко потягнулася, заломивши руки над головою.

– У Лугажа.

– І що ви вирішили?

– Після вечері зв'яжемося з драконами.  

– Скажи, чому я не можу повернутися в Ісвельлан, грюкнути кулаком по столу і сказати, що все буде по-моєму?

– Ти можеш. Але чи подіє  таке на Евлура?

– Евлур чекає сонцестояння, – задумливо промовила Веда, – Сподівається, я раптом зроблюся такою, як раніше. Можливо, і зроблюся, але все одно не буду тебе ненавидіти. Я згадала, що кохала тебе, тому ти і зміг... скористатися моїм станом...

– Кохала?

– Не  треба мене квапити... – попросила Веда, дивлячись у його вродливе обличчя, яке все ще зберігало відбитки перенесених нещодавно страждань.

Їй до смерті хотілося поцілувати Х’ярго, але чомусь тепер вона почувалася поруч із ним дуже ніяково. Пристрасть, що вирувала раніше, несподівано змінилася тихим, дуже ніжним і чомусь сором'язливим почуттям.

Він здогадався, обхопив долонями її обличчя і легенько доторкнувся губами до її губ.

– Я кохаю тебе... І квапити не буду... все здійсниться у свій час, коли ти будеш готова... Я тобі  про це ще в Араоші казав...

– Тоді я зовсім не розуміла, що відбувається...

– Ходімо, люба. Після поговоримо...

Стіл   знову  накрили на подвір'ї, поруч із вогнищем.