Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич

Бажання вирушити до вишневого дерева висловив і Саур. Ніхто проти цього не заперечував.  

Якщо весільний обряд все одно проходить не зовсім так, як годиться, то і Ліка  може бути присутньою на весільній церемонії, – зауважив Маріл.

Навіть добре, якщо вона буде разом  з ними, адже їй теж доведеться взяти участь у магічному ритуалі  пробудження.

Майбутню господиню острова єдинорогів це страшенно обрадувало. 

Ліка не горіла бажанням залишатися одна в замку, до того ж їй дуже хотілося побачити, як саме проходить обряд і  одразу привітати сестру з началом подружнього життя. 

Кілька днів, що їй залишилися,  Ліка хотіла наповнити найрадіснішими, найяскравішими враженнями – такими, щоб спогадів вистачило надовго. 

Можливо, потім у неї з'являться нові переживання і радості, але це буде вже зовсім інша казка!

Спершу Інга хотіла вбратися у свій власний одяг, а потім вирішила, що той не зовсім придатний для весілля в іншому світі, і запозичила сукню з гардероба королеви: ніжно-золотаву з темно-зеленими вставками і багатою вишивкою.  

Сукня дуже вдало, чудово відтінила її обличчя й особливо – очі.  

Адвіан втратив дар мови, коли Інга увійшла в кімнату. Це було найпрекрасніше видовище,  яке  бачив він у своєму житті.

– Моя красуньо... Моя принцесо! – прошепотів Адвіан, опускаючись перед нею на одне коліно.

Сам він був одягнений просто, але вишукано:  простий темний камзол, темні штани,  високі чоботи. І, звісно ж, незмінний атрибут принца: широкий шкіряний пояс із піхвами, а в них – короткий меч із різьбленим руків'ям.

Інга поклала долоні  на плечі Адвіана і з обожнюванням поцілувала його в голову, у вихори непокірного темно-рудого волосся.

У непомітні сукні, короткі плащі та зручні чоботи для верхової їзди вбралися і Ліка з Олесею. Королева Естелла дозволила дівчатам потрошити її гардероб, як завгодно.

Виїхали незадовго до заходу сонця. 

Інга, яка все ще побоювалася їздити верхи одна, розмістилася попереду Адвіана.

Вони торкалися одне одного, але цього їм було замало. Обом хотілося відчути нарешті всю повноту близькості. 

– Наступної ночі, – прошепотів їй на вухо Адвіан, притискаючись губами до шовковистого  волосся на її скроні.  

Інга прикрила очі, слухаючи його голос. Як вона любила цей голос! До біса всі ті дурні закляття! Це справжнісіньке кохання!  З першого погляду... 

Кайтана кружляла  над вершниками, то злітаючи високо в небо, то падаючи вниз, зачіпаючи могутніми крилами верхівки дерев. У насичених променях заходу бура луска виверни відливала багряними відблисками.

Їхати доводилося  швидко, тому ніхто не розмовляв. 

Ренальд скакав трохи осторонь, раз у раз поглядаючи на Олесю, милуючись її впевненою посадкою, бездоганною поставою і тим, з якою спритністю керувала вона норовистим конем. 

Але коли, відчуваючи погляд, Олеся  повертала до нього обличчя, він миттєво  опускав очі, чим дуже забавляв Ліку, яка нишком спостерігала за цими іграми і думала, що у цих двох, мабуть, щось таки і вийде…

Маріл і Саур іноді відставали від інших і сповільнювалися, щоб перекинутися парою слів.

Їхали спершу лісом, потім краєм кукурудзяного поля, якимось ярами, вздовж річки, через низькі кущі й пустельні поля, а потім знову опинилися в лісі.

Майже стемніло.  Перші зірки заблищали на небі, а в сирих низинах стелився сизий туман. 

Інга завжди любила нічні походи на природу, подалі від міста, і тепер відверто насолоджувалася сухим, прохолодним повітрям, що летіло в обличчя.

Ліс відчинився. Назустріч виринули низькі скелі, що простяглися наскільки вистачало очей.

Вершники  під'їхали до скель і зупинилися.

– Далі пішки! –  тихо і урочисто проголосив Маріл, – Коней залишимо тут. З ними нічого не трапиться.

– Пішки по скелях? Не надто весело! – зауважила Олеся з похмурим виглядом. 

– Це не так страшно, як здається, – заспокоїв її Адвіан, допомогаючи Інзі  зійти з сідла.

Маріл і Саур подивилися на скелі і заговорили мовою, яку, крім них, ніхто не розумів.

– Хіба мені дозволено бачити священне дерево Уаджита? – запитав Ренальд, – Хіба  Скелястий Велетень не  карає  сурово того, хто  наважиться зазіхнути...

– Можеш, –  обірвав його сумніви Маріл, – Ти – принц крові, а отже  маєш право стати посвяченим...

І мудрець знаком запросив усіх йти за собою. 

Адвіан подивився вгору. Кайтана носилася під зорями, пускаючи в нічне небо легкі струмені вогню.

– А ти сам уже бачив те вишневе дерево? – пошепки запитала його Інга.

– Ні, на вершину просто так не потрапити...

Маріл зупинився перед гладенькою прямовисною скелею, доклав до неї долоню і, благоговійно  прикривши очі, почав щось шепотіти.

Скеля роз'їхалася в різні боки.