Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич
Інга нічого не знала про той обряд, але все одно боялася помилитися або зробити що-небудь не так – ось настільки міцно вкоренилися в ній стереотипи людського світу: весілля має бути бездоганним!
Заміж вона ніколи особливо не прагнула, але час від часу все ж таки замислювалася і про шикарну сукню – не білу, а якусь блідо-бузкову, про весільний кортеж, про грандіозне свято в дорогому ресторані. Фантазуючи, дивчина уявляла собі все це в різних яскравих варіаціях.
Тільки от наречений у її фантазіях завжди був безликим. Навіть коли зустрічалася з тим клятим Сергієм, то не сприймала його як майбутнього чоловіка...
– Сподіваюся, нічого хитромудрого не буде, – стривожено сказала Інга, – адже я навіть і гадки не маю, що говорити.
– Тобі й не доведеться нічого говорити! Адвіане, ти знаєш, як проводиться цей весільний ритуал? – запитав Маріл.
– Авжеж! – відповів принц.
У легендах зберігся докладний опис того, як саме слід поводитися нареченому на обряді. Адвіан добре все вивчив, і тепер ні про що не турбувався.
А ось мудрець, навпаки, страшенно хвилювався, хоч і намагався не показувати виду. Адже керувати обрядом належить саме йому… Наречений і наречена лише виконують його вказівки.
Тому, коли Саур висловив бажання вирушити разом із ними до вишневого дерева, Маріл дуже зрадів.
Саур старший за нього і набагато мудріший, тому він не дозволить припуститися якоїсь помилки.
– Зніміть взуття! – велів Маріл, мимоволі розправляючи плечі й надаючи своєму обличчю урочистого виразу, – встаньте по обидва боки вишневого дерева і притисніть долоні до його стовбура.
Попри всі побоювання, він був страшенно гордий і сповнений надії.
Ще б пак! Адже дуже давно весільна церемонія не проводилася за старовинними канонами. І той факт, що саме Інга забажала відродити давню традицію, здавався Марілу знаком швидких і добрих змін.
Він цілковито довіряв знакам і вважав, що їх ну ніяк не можна ігнорувати.
Інга й Адвіан підкорилися наказу мудреця. Вони роззулися й дуже обережно встали на галявині, намагаючись не зачепити жодної з цих чудових квітів, що росли навколо сухого стовбура.
Інге була збентежена, серце її калатало, вона навіть на Адвіана не могла дивитися – таке моторошне почуття охоплювало зараз її душу. Виходити заміж – то не жарт! Нехай і по любові, але все ж таки страшно...
– Ви свідки того, що ці двоє добровільно ступили під покров священного дерева, і ніхто їх до цього не примушував! – урочисто проголосив Маріл, звертаючись до Олесі з Ренальдом.
– Ти добре це бачиш? – потім грізно запитав він Ренальда.
– Добре бачу!
Маріл не менш суворо подивився на Олесю:
– А ти це добре бачиш?
У дівчини похолоділи лопатки – голос запитувача огорнув її якоюсь похмурою, непроникною хмарою...
Вона кинула швидкий, мимовільний погляд на Ренальда. Той ледь помітно кивнув.
– Бачу... – прошепотіла Олеся і, зрозумівши, що таке нікуди не годиться, майже вигукнула: – Бачу! Добре бачу!
Ліка, яка стояла трохи осторонь, зробила страшні очі і вже зібралася висловити свою думку на те, що відбувається, але миттєво зметикувала, що це недоречно й прикусила язика.
– Йдіть до дерева, станьте позаду наречених і прикладіть до дерева долоні, щоб воно відчуло вашу силу і ваше бажання!
Олесі та Ренальду теж довелося зняти взуття і ступити на галявину босоніж.
Переконавшись, що все виконано, як треба, Маріл дістав із кишені дві довгі стрічки різних кольорів і сказав:
– Темно-синю стрічку пов'яжуть Адвіан та Інга, це символ того, що їхнє кохання урочисте, глибоке і невимірне, немов зоряне небо. Блідо-пурпурову пов'яжуть Олеся і Ренальд. Це символ того, що їхні стосунки схожі на перші промені світанку – несміливі й прозорі... Нехай на гілках зараз немає ані квітів, ані плодів, але, зав'язуючи стрічки, благайте вищі сили, які охороняють Уаджит, благайте, щоб соки життя знов наповнили це мертве коріння і цю висохлу кору!
Таких слів у початковому обряді не було. Маріл додав їх, дослухавшись до поради Саура. Саме це обговорювали мудреці коли їхали до скель.
– Також, зав'язуючи стрічку, наречений має обіцяти нареченій своє кохання, вірність і все те, що він повинен їй дати... Після цього...
– А наречена хіба нічого не повинна обіцяти? – не втримавшись, здивовано запитала Ліка, уважно за всім спостерігаючи.
Їй здавалося, що вона присутня при якомусь таємничому язичницькому обряді, за допомогою якого можно викликати надприродну силу, і серце дівчини тріпотіло від захвату.
– Ні. У подружньому житті все залежить від чоловіка. Якщо дружина буде щаслива і задоволена, то їй і на думку не спаде засмучувати свого чоловіка...
– Кумедно! Але сенс у цьому все-таки є! – зніяковіло посміхнулася Олеся й грайливо поглянула на Ренальда: – А вас теж так?
– Так, – коротко і ввічливо відповів той, – Клятву вірності дає лише чоловік. Жінці вона не потрібна.
