Битва королів - Джордж Мартін
Підійшли груми — допомогти їм злізти з коней. Один з гвардійців нарешті звільнив Мелісандру від її обтяжливого штандарта й застромив ратище глибоко в землю. Збоку від виходу стояв Деван, готовий відхилити перед королем запону. Поряд з ним чекав зброєносець трохи старший. Знявши корону, Станіс вручив її Девану.
— Холодної води, кухлі на двох. Давосе, лишися зі мною. Міледі, я пошлю по вас, коли виникне потреба.
— Як зволить король,— уклонилася Мелісандра.
Після сяйва ранку шатро здавалося прохолодним і темним. Станіс усівся на простий дерев’яний похідний стілець і махнув Давосу на інший.
— Може, одною дня я піднесу тебе до лорда, пачкарю. Може, просто щоб подратувати Селтигара і Флорента. Але ти мені за це не подякуєш. Бо тобі доведеться висиджувати на цих радах і вдавати цікавість до того, що там верзуть ці віслюки.
— Навіщо ви їх тримаєте біля себе, якщо з них немає користі?
— Бо віслюки страшенно люблять слухати власний крик, навіщо ж іще? І щоб тягнути мій віз. Та ні, звісно, час від часу зрине і слушна думка. Але не сьогодні... а ось і твій син з водою.
Деван поставив на стіл тацю й наповнив два глиняні кухлики. Король, перш ніж зробити ковток, сипнув у кухоль щіпку солі; Давос випив воду просто так, шкодуючи, що це не вино.
— Ви розповідали про раду...
— Я розкажу тобі, як усе буде. Лорд Веларіон переконуватиме мене вже на світанку почати штурм замку, виставивши «кішки» та штурмові драбини проти стріл і киплячої олії. Молоді віслюки вирішать, що це — чудова ідея. Естермонт віддасть перевагу довгій облозі, щоб заморити їх голодом, як одного разу спробували зробити зі мною Тайрел і Редвин. Може, на це рік піде, але старі віслюки — терплячі. А лорд Карон і всі решта, які люблять побуцатися, виступлять за те, щоб підняти рукавицю сера Кортні й ризикнути в поєдинку. Кожен з них уявлятиме себе моїм заступником, що заживе собі невмирущої слави,— король допив воду.— А ти що мені порадиш, пачкарю?
Давос, перш ніж відповісти, хвильку поміркував.
— Просто зараз рушайте на Королівський Причал.
— Так і не взявши Штормокраю? — пирхнув король.
— Сер Кортні вам зашкодити не може. А Ланістери можуть. Облога відніме забагато часу, двобій — надто ризиковано, а штурм забере тисячі життів, не гарантуючи при цьому успіху. Та й немає в цьому потреби. Щойно ви скинете з престолу Джофрі, цей замок перейде до вас з усіма іншими. У таборі пліткують, що лорд Тайвін Ланістер зараз мчить на захід, щоб урятувати Ланіспорт від помсти північан...
— Надзвичайно мудрий у тебе батько, Деване,— сказав король до хлопця, що тримався біля його ліктя.— Іноді мені хочеться, щоб на службі в мене було побільше контрабандистів. І поменше лордів. Але в одному ти помиляєшся, Давосе. Потреба є. Якщо я не візьму Штормокраю, усі скажуть, що я тут зазнав поразки. А цього я дозволити не можу. Народ не любить мене, як любив моїх братів. Люди йдуть за мною, тому що бояться... а поразка — смерть для страху. Замок має упасти,— король поводив нижньою щелепою з боку в бік.— Так, і то швидко. Доран Мартел скликав прапори й укріпив гірські переходи. Дорняни вже готові спуститися у Прикордоння. Та й Небосад не можна скидати з рахунків. Брат лишив більшу частину свого війська під Буремостом — майже шістдесят тисяч піхоти. Я послав жінчиного брата, сера Ерола, разом з сером Парменом Крейном, щоб узяли її під своє командування, але вони досі не повернулися. Боюся, що сер Лорас Тайрел опинився під Бурмостом раніше за моїх посланців і сам очолив це військо.
— І тим більше варто якнайшвидше узяти Королівський Причал. Саладор Саан казав мені...
— Саладору Саану тільки золото на умі! — вибухнув Станіс.— Голова в нього забита мріями про скарби, що ховаються попід Червоною фортецею, тож я більше й чути не хочу про Саладора Саана. Того дня, коли мені знадобиться порада від лісянського розбійника, можна буде знімати корону й одягатися в чорне,— король стиснув руку в кулак.— Ти тут для того, щоб мені служити, пачкарю? Чи дратувати й сперечатися?
— Я до ваших послуг,— сказав Давос.
— Тоді слухай. Лейтенант сера Кортні — кузен Фосовеїв. Лорд Медоуз, зелений двадцятирічний хлопчак. Станеться щось із Пенроузом — командування Штормокраєм перейде до цього юнака, а його кузени певні: він прийме мої умова і здасть замок.
— Пригадую я іншого юнака, який отримав командування Штормокраєм. Він був не набагато старший.
— Лорд Медоуз не такий упертюх, яким був я.
— Упертюх чи боягуз — хіба не байдуже? Мені сер Кортні Пенроуз видався кріпким і квітучим.
— Як і мій брат за день до смерті. Ніч темна й повна жахіть, Давосе.
Давос Сіворт відчув, як у нього на потилиці стає сторч волосся.
— Мілорде, я вас не розумію.
— Мені від тебе не розуміння потрібне, а служба. Сер Кортні за день помре. Мелісандра побачила це у полум’ї прийдешнього. І те, що він помре, і як це станеться. Нема потреби казати, що помре він не у двобої,— Станіс простягнув кухля, і Деван знов наповнив його з карафи.— Її полум’я не бреше. Долю Ренлі вона теж бачила. Ще на Драконстоні, і розповіла Селізі. Лорд Веларіон і твій приятель Саладор Саан радили мені плисти з військом проти Джофрі, а от Мелісандра сказала: якщо я піду на Штормокрай, отримаю найкращу частину братової армії,— і вона не помилилася.
— Т-та,— затинаючись, вичавив Давос,— лорд Ренлі опинився тут лише тому, що ви взяли в облогу його замок. Спочатку він марширував на Королівський Причал, проти Ланістерів, він би...
Станіс, спохмурнівши, посовався на стільці.
— Якби та якби! Він зробив те, що зробив. Прийшов сюди зі своїми прапорами й персиками, зустрів свою долю... і це зіграло мені на руку. Мелісандра ще один день бачила в полум’ї. Ранок, Ренлі виїжджає з півдня в своїх зелених обладунках, завдає поразки моєму війську під мурами Королівського Причалу. Якби я зустрівся з братом там, то, може, загинув би не він, а я.
— А може, ви б об’єднали зусилля, щоб скинути Ланістерів,— заперечив Давос.— Чому ні? Якщо вона бачила два варіанти майбутнього, ну... обидва ж не можуть справдитися.