Битва королів - Джордж Мартін
Станіс розсміявся. Сміх був наглий, хрипкий і презирливий.
— Казав я тобі, Мелісандро,— мовив він до червоної жінки,— цибулевий лицар каже мені правду.
— Бачу, ви добре його знаєте, ваша світлосте,— озвалася червона жінка.
— Давосе, мені страшенно тебе бракувало,— сказав король.— Так, ніс тебе не підвів: за мною тягнеться шлейф зрадників. Мілорди-прапороносці непостійні навіть у зраді. Вони мені потрібні, але я хочу, щоб ти знав, як прикро мені пробачати таких, як вони, коли я карав людей кращих за злочини значно менші. Ви маєте всі підстави ганити мене, пане Давосе.
— Ви самі себе ганите більше, ніж я, ваша світлосте. Вам потрібні ці можні лорди, щоб завоювати престол...
— З усіма їхніми пальцями, схоже,— похмуро всміхнувся Станіс.
Давос несвідомо підніс покалічену руку до торбинки на шиї і намацав усередині висохлі кісточки. «Мій талісман».
Король зауважив цей рух.
— Вони ще там, цибулевий лицарю? Не загубив їх?
— Ні.
— Навіщо ти їх зберігаєш? Мені завжди було цікаво.
— Це нагадування про те, ким я був. Звідки вийшов. Нагадування про ваш правий суд, мій суверене.
— А він і був правий,— сказав Станіс.— Гарний вчинок не відміняє поганого, як і поганий не відміняє гарного. І за той, і за той належиться своя плата. Ти був героєм і контрабандистом,— мовив він і озирнувся на решту почту — на веселкових лицарів і перекинчиків, що їхали оддалік.— Непогано було б, щоб ці лорди, отримавши прощення, поміркували про це. Добрі й чесні люди воюватимуть і за Джофрі, помилково вважаючи його справжнім королем. А північани те саме скажуть про Роба Старка. Але лорди, що злетілися під прапори мого брата, добре знали, що він — узурпатор. Вони відвернулися від свого законного короля, мріючи про владу й славу, і я так їх і оцінюю. Я дарував їм прощення. Пробачив їх. Але не забув,— на мить він замовк, міркуючи про те, як чинитиме правосуддя. А тоді зненацька мовив: — А що серед простолюду кажуть про смерть Ренлі?
— Люди горюють. Вашого брата всі любили.
— Дурні любили дурня,— буркнув Станіс,— але я теж за ним горюю. За тим хлопчаком, яким він був, а не за чоловіком, яким виріс...— Станіс знов помовчав, а тоді запитав: — А як простолюд прийняв новину про Серсі з її інцестом?
— Поки ми були серед них, вони славили короля Станіса. Та не можу сказати, що там далі, відтоді як ми попливли геть.
— То вони повірили, як гадаєш?
— Займаючись пачкарством, я зрозумів, що є люди, які вірять усьому, а є такі, що не вірять нічому. Нам зустрічались і такі, і такі. А зараз-бо поширюється ще одна плітка...
— Так,— рубонув Станіс.— Селіза наставила мені роги й до кожного прив’язала по блазенському дзвіночку. Батько моєї дочки — недоумкуватий фігляр! Плітка така ж підла, як і абсурдна. Коли ми зустрілися на переговорах, Ренлі жбурнув її мені в зуби. Та треба самому бути таким божевільним, як Картатий, щоб у це повірити.
— Може, й так, мій суверене... та вірять люди в це чи ні, а переказують залюбки.
Багато куди ця плітка долетіла раніше, отруївши джерело їхньої власної правдивої оповіді.
— Роберт міг насцяти в кубок — і люди б це вином назвали, а я підношу їм чисту прохолодну воду — а вони підозріливо мружаться й буркочуть, який дивний у неї смак,— Станіс скреготнув зубами.— Якби хтось бовкнув, що це я перекинувся на вепра, щоб убити Роберта, вони б і в це, швидше за все, повірили.
— Не можна зупинити балачки, суверене,— сказав Давос,— та коли ви помститеся справжнім убивцям ваших братів, королівство зрозуміє, що всі плітки — брехливі.
Станіс, здавалося, слухав його впіввуха.
— Сумнівів не маю, що до смерті Роберта доклала руку Серсі. Я доможуся для нього правосуддя. І для Неда Старка й Джона Арина також.
— А для Ренлі? — вихопилося в Давоса, перш ніж він устиг прищикнути язика.
Довгий час король мовчав. А тоді дуже тихо мовив:
— Іноді мені це сниться. Як помирає Ренлі. Зелене шатро, свічки, жінка верещить... І ще кров,— Станіс поглянув на власні руки.— Та коли він помер, я лежав у ліжку. Твій Деван тобі підтвердить. Він прийшов мене будити. Вже благословлялося на світ, перелякані лорди чекали мене. Я б уже мав сидіти озброєний на коні. Я-бо знав, що на світанку Ренлі почне атаку. Деван каже, що я бився й кричав, та хіба не байдуже? То був просто сон. Я спав у власному наметі, коли помер Ренлі, і прокинувся з чистими руками.
Сер Давос відчув, як у нього засвербіли відтяті пучки пальців. «Щось тут не так»,— подумав колишній пачкар. Але натомість, кивнувши, мовив:
— Розумію.
— Ренлі запропонував мені персик. Під час перемовин. Глузував з мене, кидав виклик, залякував — і хотів дати персик. Я думав, він меча зараз видобуде, й потягнувся по свій. Може, це й було в нього на меті: щоб я виказав страх? А може, як завжди, просто безглуздо жартував? Коли він похвалився, який персик солодкий, що ховалося за його словами? — король сіпнув головою, як сіпає собака, щоб зламати шию зайцю, якого тримає в зубах.— Тільки Ренлі міг так мене роздратувати якимсь там персиком. Він своєю зрадою сам накликав на себе свою долю, але я любив його, Давосе. Тепер я це розумію. Присягаюся, і в могилу спускаючись, я згадуватиму про братів персик.
На той час вони вже в’їхали в табір і проїжджали ряди наметів, розмаяні знамена, гори списів і щитів. У повітрі висів сморід кінського гною, до якого домішувався дим з багать і запах смаженини. Станіс на мить затримався, щоб відпустити лорда Флорента й решту, наказавши їм за годину зібратися в його шатрі на військову нараду. Вони, вклонившись, розпорошилися, а Давос із Мелісандрою заїхали до короля в шатро.
Намет довелося зробити великим, бо в ньому збиралися на раду лорди-прапороносці, але без пишнот. То був солдатський намет з цупкого полотна, пофарбований у темно-жовтий колір, який міг сяк-так зійти за золотий. Тільки королівський прапор, що майорів у центрі на жердині, свідчив, що тут живе король. Це, а ще вартові біля входу: люди королеви, які