Битва королів - Джордж Мартін
За ті вісім днів, відколи «Чорна чайка» приєдналася до решти флоту під Штормокраєм, так близько до його світлості Давос іще не опинявся. Він просив аудієнції за годину по прибутті, тільки щоб почути: король не приймає. Король часто не приймав, як дізнався Давос від свого сина Девана — одного з королівських зброєносців. Станіс Баратеон прийшов до влади — і лордійчуки тепер юрмилися навколо нього, як мухи навколо трупа. «Він і сам уже наполовину труп — відтоді як я поїхав з Драконстону, він постарів на роки». Деван казав, що останнім часом король майже не спить.
— По смерті лорда Ренлі його мучать кошмари,— мовив хлопець до батька.— І мейстрове зілля не допомагає. Тільки леді Мелісандрі вдається його приспати.
«То ось чого вона тепер живе в його шатрі? — подумав Давос.— Щоб разом молитися? Чи, може, вона знає інший спосіб його приспати?» Такі питання ставити підло — та він би і не наважився, навіть власному синові. Деван — гарний хлопчина, але він гордо носить на камзолі вогненне серце, а ще батько бачив його вночі біля вогнища, де молилися Царю світла, щоб наблизив світанок. «Він — королівський зброєносець,— сказав собі Давос,— і цілком очікувано, що він прийме королівського бога».
Давос уже і призабув, якими високими й товстими здаються мури Штормокраю зблизька. Під’їхавши до них, король Станіс зупинився — за кілька футів од сера Кортні та його штандарт-юнкера.
— Сер,— зронив він сухо, але ввічливо. Злазити з коня він не збирався.
— Мілорде,— прозвучало у відповідь не так увічливо — а чого ще чекати?
— Традиційне звертання до короля — «ваша світлість»,— оголосив лорд Флорент. На його кірасі з кола лазуритових квітів вистромив писок золотий лис. Дуже високий, дуже люб’язний і дуже заможний, лорд Ясноводої Фортеці виявився першим з прапороносців Ренлі, хто присягнув Станісу, і першим він забув про своїх богів і прийняв Царя світла. Королеву Станіс лишив на Драконстоні разом з її дядьком Акселем, але люди її були ще чисельніші та впливовіші, ніж раніше, а перед у них вів Алестер Флорент.
Сер Кортні проігнорував його, звертаючись лише до Станіса:
— Видатне товариство. Великі лорди Естермонт, Ерол і Варнер. Сер Джон з Фосовеїв зеленого яблука і сер Браян — з червоного. Лорд Карон і сер Гіяр з веселкової варти короля Ренлі... а ще, певна річ, могутній лорд Алестер Флорент Ясноводський. А отам, позаду, чи то не ваш цибулевий лицар? Мої вітання, пане Давосе! А з цією леді, боюся ми не знайомі...
— Моє ім’я — Мелісандра, сер,— сказала жінка, що єдина була не в латах, а у своїй просторій червоній мантії. На шиї в неї пив ранкове світло великий рубін.— Я служу вашому королю й Царю світла.
— Радий за вас, міледі,— озвався сер Кортні,— але я поклоняюся іншим богам та іншому королю.
— Істинний король — один, як і істинний бог — один,— оголосив лорд Флорент.
— Ми тут зібралися на теологічний диспут, мілорде? Якби знаття, я привіз би з собою септона.
— Ви дуже добре знаєте, для чого ми зібралися,— сказав Станіс.— У вас було два тижні, щоб розглянути мою пропозицію. Ви розіслали птахів. Але допомога не прийшла. І не прийде. Штормокрай лишився сам-один, а мені урвався терпець. Востаннє, сер, наказую вам відчинити браму й передати мені те, що належить мені по праву.
— На яких умовах? — запитав сер Кортні.
— Умови не змінилися,— мовив Станіс.— Я пробачу вам зраду, як пробачив лордів, яких ви бачите біля мене. Вояки з вашого гарнізону отримають вибір: стати на службу до мене чи повернутися додому — цілі й неушкоджені. Вам залишається ваша зброя і особисті речі. Однак коней і в’ючаків я забираю собі.
— А що буде з Едриком Штормом?
— Братового байстрюка ви передаєте мені.
— Тоді моя відповідь — ні, мілорде.
Король зціпив зуби і промовчав.
Натомість заговорила Мелісандра.
— Хай береже вас Цар світла у вашій темноті, пане Кортні.
— Хай Чужі засадять в дупу вашому Царю світла,— виплюнув Пенроуз,— а тоді підітруть отою ганчіркою, під якою ви приїхали.
Лорд Аксель Флорент прочистив горло.
— Пане Кортні, язика не розпускайте! Його світлість не скривдить хлопця. Малий з ним однієї крові, і зі мною теж. Усім відомо, що його мати — моя сестра Деліна. Якщо не довіряєте королю, довіртеся мені. Ви знаєте мене як людину честі...
— Я знаю вас як людину честолюбну,— перебив мову сер Кортні.— Людину, що королів і богів міняє, як чоботи. Це стосується і решти перекинчиків, що я тут бачу.
В королівському почті здійнявся обурений галас. «А він не дуже й помиляється»,— подумав Давос. Ще не так давно Фосовеї, Гіяр Мориген і лорди Карон, Варнер, Ерол і Естермонт були душею і серцем з Ренлі. Сиділи в нього у шатрі, допомагали планувати битви, змовлялися, як скинути Станіса. І з ними був лорд Флорент — може, він і рідний дядько королеви Селізи, але це не завадило лорду Ясноводдя, коли сходила зірка Ренлі, прихилити перед ним коліно.
На кілька кроків уперед виїхав Брайс Карон — його довгий веселковий плащ розмаявся на вітрі з затоки.
— Немає тут перекинчиків, сер. Я присягав Штормокраю, а король Станіс — його законний лорд... і мій справжній король. Він останній з дому Баратеонів, спадкоємець Роберта й Ренлі.
— Якщо так, то чого ж серед вас немає лицаря квітів? І де Матис Рован? Рендил Тарлі? Леді Окгарт? Чого ж вони не опинились у цьому товаристві, вони ж бо любили Ренлі найбільше! Де Брієнна Тартська, питаю я вас?
— Вона? — грубо засміявся сер Гіяр Мориген.— Та втекла. Бо як іще? Це ж від її руки загинув король.
— Це брехня,— сказав сер Кортні.— Я знав Брієнну, коли вона дівчиськом ще гралася в батька під ногами
