Битва королів - Джордж Мартін

— Сьогодні ми ще місто втримуємо, але на завтра цього обіцяти я не можу. Казан от-от закипить. Стільки злодіїв і вбивць повилазило, що й удома не заховаєшся, у Стічному куті поширюється червінка, а поїсти не купиш ні за мідяк, ні за срібняк. Якщо недавно ще чулося хіба буркотіння з канав, то тепер уже в цехах і на ринках ведуться відкриті розмови про зраду.

— Вам потрібні ще люди?

— Половині людей, що в мене зараз, я не довіряю. Слінт утричі збільшив чисельність варти, але золотий плащ іще не робить з людини гвардійця. Серед новобранців є хлопці чесні й віддані, та звірів, п’яниць, боягузів і зрадників більше, ніж ви собі уявляєте. Вони погано навчені й недисципліновані, а віддані хіба що власній шкурі. Боюся, якщо дійде до сутичок, вони не протримаються.

— Я цього від них і не очікував,— мовив Тиріон.— Якщо нам проб’ють мури — це кінець, я знав це з самого початку.

— Моїх вояків набирали здебільшого з простолюду. Вони ходять тими самими вулицями, п’ють у тих самих винарнях і хлебчуть з мисок у тих самих харчівнях. Євнух, мабуть, казав вам: на Королівському Причалі Ланістерів недолюблюють. Багато хто ще пам’ятає, як ваш батько сплюндрував місто, коли Ейрис відчинив йому браму. Люди пошепки переповідають одне одному, що це боги карають нас за гріхи вашого дому — за вбивство короля Ейриса вашим братом, за пролиту кров Рейгарових дітей, за страту Едарда Старка і за варварське правосуддя Джофрі. Дехто відкрито говорить, наскільки краще було за часів короля Роберта, натякаючи, що знову стане ліпше, коли на престол сяде Станіс. Таке можна почути в харчівнях, винарнях і борделях — і в касарнях і вартівнях, боюся, теж.

— Мою родину ненавидять — ви це мені хочете сказати?

— Так... і підуть проти неї, якщо випаде нагода.

— І мене теж ненавидять?

— Запитайте свого євнуха.

— Я вас питаю.

Байвотер глибоко посадженими очима зустрівся з різнобарвними зіницями Тиріона — й не моргнув.

— Вас — понад усіх.

— Понад усіх? — Тиріон мало не задихнувся від такої несправедливості.— Це Джофрі сказав людям жерти мерців, це Джофрі нацькував на них свого пса. Як можуть вони звинувачувати мене?

— Його світлість іще хлопчак. На вулицях кажуть, що в нього злі радники. Королева ніколи до друзів простолюду не належала, та й лорда Вейриса прозвали Павуком не з любові до нього... але більше за них в усьому винуватять вас. За кращих часів короля Роберта і ваша сестра, і євнух були тут, а ви — ні. Люди кажуть, що ви натоптали місто нахабними перекупними мечами й немитими дикунами — зарізяками, які беруть, що хочуть, і не підкоряються жодним законам, окрім власних. Кажуть, що ви вислали Джаноса Слінта, бо вам не сподобалося, що він надто крутий і чесний. Кажуть, що вкинули мудрого й лагідного Пайсела в підземелля, коли той наважився підняти проти вас голос. Дехто навіть заявляє, що у ваших планах — самому захопити Залізний трон.

— Так, а ще я чудовисько — жахливе й потворне, про це не забувайте,— його долоня стислася в кулак.— Я почув достатньо. У нас обох багато справ. Можете йти.

«Мабуть, лорд-батько не просто так зневажав мене всі ці роки, якщо оце й усе, чого я домігся»,— подумав Тиріон, лишившись на самоті. Він утупився в залишки своєї вечері, але на сам вигляд холодної масної курятини в нього закрутило в животі. Він з відразою відсунув тарілку, гукнув Пода й послав його бігом по Вейриса і Брона. «Мої довірені радники — євнух і перекупний меч, а моя жінка — повія. І що це про мене говорить?»

Брон, переступивши поріг, зразу почав нарікати на темряву й наполіг, щоб у коминку розпалили вогонь. Коли з’явився Вейрис, полум’я уже палахкотіло.

— Де ти був? — суворо запитав Тиріон.

— Займався королівськими справами, любий лорде.

— А, так, король! — пробурмотів Тиріон.— Моєму небожеві в нужнику не всидіти — не те що на Залізному троні.

Вейрис знизав плечима.

— Підмайстра слід учити ремеслу.

— Та у Смердючому провулку половина підмайстрів змогла би правити краще, ніж той ваш король,— усівся Брон з того боку столу й відірвав од каплуна ніжку.

Тиріон уже звик не зважати на постійне зухвальство перекупного меча, але сьогодні воно його обурило.

— Щось не пригадую, аби давав тобі дозвіл доїсти мою вечерю.

— Ну, не схоже було, що ви це їстимете,— сказав Брон з повним ротом м’яса.— Місто голодує, це злочин — марнувати харч. Вина немає?

«Далі він захоче, щоб я йому сам наливав»,— закралася Тиріону чорна думка.

— Ти заходиш задалеко,— застеріг він.

— А ви — недостатньо далеко,— кинув Брон кістку під ноги.— Ніколи не думали, наскільки б легше жилося, якби той другий народився першим? — запустивши пальці в каплуна, він оддер собі жменю м’яса від грудки.— Отой плаксій, Томен. Він, схоже, робив би, що йому скажуть, як і має порядний король.

У Тиріона по спині пробіг холодок — він збагнув, на що натякає перекупний меч. Ні, про це він і думати не міг. Джофрі з ним однієї крові, він — син Джеймі, так само як і син Серсі.

— За такі слова я б тобі голову міг відрубати,— сказав він Брону, але перекупний меч лише розсміявся.

— Друзі,— мовив Вейрис,— сварки нам не допоможуть. Благаю вас обох, згнітіть серце.

— Чиє? — в’їдливо спитав Тиріон. Бо міг подати кілька спокусливих пропозицій.

Давос

Сер Кортні Пероуз був без обладунків. Він сидів на гнідому жеребці, а штандарт-юнкер — на сірому в яблуках. Над головами в них майорів коронований олень Баратеонів і схрещені пера Пенроузів, білі на іржавому полі. Лопатиста борода сера Кортні теж була іржава, та на голові не лишилося ні волосинки. Якщо його і вразили розмір і розкіш королівського почту, на його обвітреному обличчі це не відбилося.

Вони під’їхали, гучно дзвякаючи ланцюгами та брязкаючи кірасами. Навіть Давос одягнув кольчугу, хоч сам не міг сказати навіщо: плечі й поперек ломило від незвичного тягаря. Від цього він почувався незграбним дурнем, і знову зринула думка: навіщо він тут? «Не мені ставити під сумнів королівські накази, та все ж...»

Усі й кожен у почті були кращого роду