Битва королів - Джордж Мартін
— Не заперечую,— легко погодився лорд Флорент,— вона-бо не перша панна, готова вбити коханого, що відштовхнув її. Хоча я, зі свого боку, вважаю, що це леді Старк убила короля. Вона їхала аж із Річкорину, сподіваючись укласти союз, а Ренлі їй відмовив. Безперечно, вона вирішила, що він становить загрозу для її сина — й усунула його.
— Ні, це зробила Брієнна,— наполягав лорд Карон.— Сер Емон Кай присягнувся в цьому перед смертю. Клянуся вам, пане Кортні.
В голосі сера Кортні бриніло презирство.
— А чого варта ваша клятьба? Бачу, ви й досі в барвистому плащі. В тому плащі, що вдягнув на вас Ренлі, коли ви дали обітницю захищати його. Й ось він мертвий, а ви живі...— Кортні переніс свою зневагу на Гіяра Моригена.— У вас я міг би те саме запитати. Гіяр Зелений, так? З веселкової варти? Присягався віддати життя за короля? Та якби в мене був такий плащ, я б посоромився його вдягнути.
Мориген наїжачився.
— Радійте, що у нас тут переговори, Пенроузе, бо я б вам за такі слова язика втнув.
— І вкинули в той сам вогонь, у якому згоріла ваша мужність?
— Досить! — відрубав Станіс.— Цар світла зволив забрати життя мого брата за зраду. Хто це зробив, уже не важить.
— Звісно, не для вас,— сказав сер Кортні.— Я вислухав вашу пропозицію, лорде Станісе. А тепер вислухайте мою,— він стягнув рукавицю та шпурнув її королю в обличчя.— Двобій. Меч, спис — будь-яка зброя на ваш розсуд. А якщо боїтеся ризикувати своїм чарівним мечем і королівською шкурою в поєдинку з літньою людиною, виберіть собі заступника, а я виберу собі,— сказав він і кинув нищівний погляд на Гіяра Моригена та Брайса Карона.— Гадаю, будь-хто з цих цуценят підійде.
Сер Гіяр Мориген потемнів од люті.
— Якщо королівська ласка, я прийму виклик!
— І я! — Брайс Карон поглянув на Станіса.
Король скреготнув зубами.
— Ні.
Сер Кортні, здавалося, не здивувався.
— Ви засумнівались у справедливості своїх претензій, мілорде, чи в моці власних рук? Чи боїтеся, що я насцю вам на вогненний меч — і загашу його?
— Ви вже зовсім мене за дурня маєте, сер? — поцікавився Станіс.— У мене двадцять тисяч вояків. Ви оточені з моря та з суходолу. Навіщо мені той двобій, якщо я певен своєї перемоги? — король націлив на нього пальця.— Хочу вас чесно попередити. Якщо змусите мене брати мій власний замок штурмом, на прощення не сподівайтеся. Я вас усіх перевішаю, як зрадників.
— З божої волі. Штурмуйте, мілорде... але не забудьте, як цей замок називається.
Сер Кортні смикнув повіддя й рушив назад до брами.
Станіс, не мовивши ні слова, розвернув коня й попрямував назад у табір. Решта не відставали.
— Якщо вирішимо брати ці мури штурмом, загинуть тисячі,— перелякався старезний лорд Естермонт — дідусь короля по материнській лінії.— Хіба не ліпше ризикнути лише одним життям? Наше діло праведне, і боги, понад усякий сумнів, благословлять руку нашого заступника на перемогу.
«Бог, старий,— подумав Давос.— Ти забув: у нас він тепер один — Мелісандрин Цар світла».
— Я б і сам радо прийняв цей виклик,— сказав сер Джон Фосовей,— хоча я й уполовину так управно не володію мечем, як лорд Карон чи сер Гіяр. Ренлі не лишив у Штормокраї видатних лицарів. Бо гарнізон — це для старих і для зелених хлопчаків.
— Легка перемога, точно-точно,— погодився з ним лорд Карон.— А яка слава — взяти Штормокрай одним ударом!
Станіс обвів їх поглядом.
— Ви балакучі, як сороки, і все не по ділу. Я вимагаю тиші.
Король перевів погляд на Давоса.
— Сер! Їдьмо зі мною.
Він пришпорив коня й відірвався від почту. Не відставала тільки Мелісандра, тримаючи в руках величезний штандарт з вогненним серцем, у яке був уписаний коронований олень. «Його мов цілком проковтнуло».
Проїжджаючи повз лордійчуків, щоб приєднатися до короля, Давос помітив, якими поглядами ті обмінялися. То були не якісь там цибулеві лицарі, а гонорове панство з домів давніх і шанованих. Він здогадувався, що Ренлі з ними так ніколи не обходився. У наймолодшого з Баратеонів було вроджене почуття такту, якого так бракує його братові.
Наздогнавши короля, Давос перейшов на нешвидкий клус.
— Ваша світлосте!
Зблизька Станіс мав вигляд ще гірший, ніж Давос оцінив здалеку. Обличчя його змарніло, а під очима залягли темні кола.
— Контрабандист має добре розумітися на людях,— сказав король.— Що ви скажете про цього сера Кортні Пенроуза?
— Упертий чолов’яга,— обережно мовив Давос.
— Смерті шукає, от що скажу я. Жбурнув моє прощення мені в обличчя. А заодно й своє життя, а ще життя усіх людей за тими мурами. Двобій? — король глузливо пирхнув.— Він, либонь, мене з Робертом переплутав.
— Та це радше від розпачу. Бо які в нього надії?
— Ніяких. Замок впаде. Але як це зробити швидко? — Станіс якусь хвильку поміркував. Навіть крізь невпинний тупіт копит чути було, як король скрегоче зубами.— Лорд Алестер підбиває мене, щоб я привіз сюди старого лорда Пенроуза. Батька сера Кортні. Здається, ви його знаєте?
— Коли я приїхав як ваш посланець, він прийняв мене найлюб’язніше з усіх,— сказав Давос.— Але він уже немічний старий, сір. Хворий і слабий.
— Флорент хоче, щоб він ослаб остаточно. На очах у сина, з зашморгом на шиї.
Небезпечно було виступати проти людей королеви, але Давос присягався завжди казати королю правду.
— Лиха це справа, мій суверене. Сер Кортні дивитиметься, як помирає його батько, але не зрадить його довіри. Нам це користі не принесе, тільки ганьбу нашій справі.
— Яку ганьбу? — наїжачився Станіс.— Ти б хотів, щоб я зберіг життя зрадникам?
— Ви ж зберегли життя отим, що їдуть позаду.
— Ти мені докоряєш, пачкарю?
— Не мені вам докоряти,— мовив Давос, побоюючись, що наговорив зайвого.
Та король не вступався.
— Ти цінуєш Пенроуза вище, ніж моїх лордів-прапороносців. Чому?
— Бо він додержує вірність.
— Недоречну вірність мертвому узурпатору.
— Так,— визнав Давос,— та все одно додержує вірність.
— А оті, що їдуть позаду, ні?
Давос зайшов зі Станісом задалеко, щоб тепер відступати.
— Ще