Битва королів - Джордж Мартін

— Ваш мейстер сам отруївся. Хотів мені отрути дати, але мене захищає велика сила, а його — ні.

— А як щодо Ренлі Баратеона? Хто вбив його?

Вона обернула голову. З темряви каптура очі її горіли, як два червоні вогники свічки.

— Не я.

— Не брешіть.

Тепер Давос упевнився остаточно.

Мелісандра знову розсміялася.

— Ви блукаєте в темряві, пане Давосе.

— От і добре,— озвався Давос і вказав на далекі вогні, що мерехтіли вздовж мурів Штормокраю.— Відчуваєте, який вітер холодний? Чатові триматимуться ближче до смолоскипів. Трошки тепла, трошки світла тільки й здатні розрадити такої ночі, як сьогодні. Але світло сліпитиме очі, тож ніхто нас не побачить...— («Сподіваюся»).— Зараз нас береже цар темряви, міледі. Навіть вас.

Тут вогники її очей, здалося, спалахнули ясніше.

— Не вимовляйте цього імені, сер. Якщо не хочете накликати на нас його чорного ока. Нікого він не захищає, запевняю вас. Він — ворог усьому живущому. Нас приховають смолоскипи, ви самі сказали. Вогонь. Ясний дарунок Царя світла.

— Як скажете.

— Радше як він скаже.

Вітер мінявся, Давос це відчував, бачив з того, як брижилося чорне полотнище. Він потягнувся до фала.

— Допоможіть мені спустити вітрило. Далі я сяду на весла.

Під погойдування човна вони разом закріпили вітрила. Занурюючи весла у брижувату чорну воду, Давос мовив:

— А хто доправив вас до Ренлі?

— Не було потреби,— сказала жінка.— Він не мав захисту. А от тут... Штормокрай — стародавнє місце. У це каміння вплетені замовляння. Додаткові темні стіни, які тіням не здолати,— давні, забуті, але вони досі тут.

— Тіням? — Давос відчув, як шкіра сиротами взялася.— Тінь — породження темряви.

— Ви такий невіглас — гірш як мала дитина, пане лицарю. У темряві немає тіней. Тіні — слуги світла, діти вогню. Найтемніші тіні постають з найяснішого полум’я.

Нахмурившись, Давос жестом звелів їй мовчати. Вони вже знов підпливали до берега, і голоси добре розносилися над водою. Давос гріб, і легенький плюскіт весел губився в хлюпотінні хвиль. Мури Штормокраю, обернені до моря, стриміли на білій скелі — вапнистий стрімчак був у півтора разу вищий за сам мур. У скелі проглядався отвір, мов роззявлений позіханням рот, і Давос, як шістнадцять років тому, спрямував човен туди. Тунель вів у печеру під замком, де за давніх часів збудували собі домівку лорди штормових земель.

Здолати прохід можна було тільки в часи припливу, і все одно він був підступний, але пачкар іще не втратив своїх навичок. Давос спритно лавірував між гострих скель, поки перед ним не постала роззявлена паща печери. Він дозволив хвилям внести човен усередину. Вони билися навколо, кидаючи човен в різні боки, промочуючи людей до кісток. З темряви вигулькнула схожа на палець скеля, навколо якої вирувала піна,— і Давос ледве встиг відштовхнутися від неї веслом.

Та ось вони проминули скелю — і їх поглинула темрява, а вода заспокоїлася.

Човен стишив хід і закружляв. Шумне дихання відбивалося луною, оточуючи їх зусібіч. Давос не очікував такої темряви. Минулого разу по всьому тунелю горіли смолоскипи, а з душників у склепінні визирали голодні очі... Давос знав, що попереду — звідні ґрати. Він веслами ще стишив хід, бо човен мало не вдарився в них.

— Далі ми проплисти не зможемо — хіба що ви знаєте когось, хто відчинить нам браму,— сказав Давос; його шепіт покотився понад хвилями, як зграйка мишей на м’яких рожевих лапках.

— А ми вже проминули мури?

— Так. Під низом. Але далі дороги немає. Ґрати сягають самого дна. А між штабами й дитина не пролізе.

У відповідь почулося лише тихе шурхотіння. І раптом у темряві спалахнуло світло.

Давос підніс руку до очей, затуляючись, і йому перехопило подих. Мелісандра відкинула каптур і струсила з себе задушливий плащ. Під ним вона виявилася гола-голісінька, з величезним животом. Набряклі груди обвисли, а живіт випинався так, ніби от-от лусне.

— Боги бороніть нас,— прошепотів Давос, а у відповідь почув сміх — низький і гортанний. Очі жінки горіли жаринами, а піт, що вкривав шкіру, мов світився зсередини. Мелісандра сяяла.

Задихано, вона присіла навпочіпки й розвела ноги. По стегнах у неї побігла кров — чорна як чорнило. Крик її був криком чи то болю, чи то екстазу, чи того й того водночас. Давос побачив тім’я дитини, що вивільнялася з лона. Випірнули дві руки, хапаючись чорними пальцями за Мелісандрині напружені стегна, штовхаючись, поки вся тінь не вислизнула на світ і не підвелася — вища за Давоса, головою до склепіння тунелю, вона нависала над човном. Давос мав лише мить, щоб роздивитися її, поки вона не зникла, прослизнувши крізь штаби ґрат і промчавши поверхнею води, але й миті виявилося досить.

Він упізнав цю тінь. Упізнав людину, що відкинула цю тінь.

Джон

З чорноти ночі долинув клич ріжка. Джон зіп’явся на лікоть, за звичкою потягнувшись рукою по Довгопазур, а табір заворушився. «Сурма, яка будить сонних»,— подумав він.

Вухо ледь розрізняло довгий низький звук. Чатові городища завмерли, і біля їхніх облич, обернених на захід, замерзала пара. Коли замовкла сурма, навіть вітер стихнув. Вояки скочувалися зі своїх постелей, тягнучись по свої списи й пояси з мечами, рухаючись нечутно, дослухаючись. Заіржав кінь, але його зацитьнули. На мить здалося, що цілий ліс затамував подих. Брати Нічної варти чекали на другий клич, молячись, щоб він не почувся, і трепечучи, що все-таки почується.

Коли тиша нестерпно затягнулася і люди зрозуміли нарешті, що ріжок більше не засурмить, вони почали боязко перезиратися й усміхатися, наче силкувалися приховати, як розхвилювалися. Джон Сноу вкинув кілька гілок у вогонь, застебнув на собі пояс, натягнув чоботи, струсив з плаща землю й росу і накинув його на плечі. Поки він одягався, поряд палахкотів вогонь, і хвилі жару приємно билися в обличчя. Джон чув, як у шатрі ходить лорд-командувач. За мить Мормонт підняв запинало.

— Один клич?

На плечі в нього, настовбурчивши пір’я, мовчки сидів крук, нещасний на вигляд.

— Один, мілорде,— підтвердив Джон.— Брати повертаються.

Мормонт підійшов до вогню.

— Піврукий. Давно пора.

З кожним днем чекання його дедалі більше охоплював неспокій; ще трохи — і на людей кидатиметься.

— Подбай, щоб люди отримали гарячу страву, а коні — фураж. Кворина я прийму просто зараз.

— Я