Битва королів - Джордж Мартін

— А ви певні, що він Ланістер?

— Нічого я не певен, крім скорої зими й битви,— озвався Тиріон.— Ходімо. Нам по дорозі.

— Ви до Чатаї?

— Ти мене чудово вивчив.

Виїхали крізь бічні двері в північному мурі. Тиріон буцнув каблуками коня в боки й зацокотів Сутемним провулком. Зачувши стукіт копит об бруківку, кілька скрадливих тіней пірнули у завулки, але ніхто не наважився причепитися до вершників. Рада продовжила комендантську годину, і тепер смерть загрожує будь-кому, кого схоплять на вулиці по тому, як відлунає вечірній дзвін. Цей захід до певної міри відновив мир і спокій на Королівському Причалі та на три чверті зменшив кількість трупів, які знаходили на вулицях зранку, але Вейрис казав, що люди його за це проклинають. «Мають бути вдячні, що досі живі, щоб проклинати». Коли вони з Броном їхали Мідницьким провулком, дорогу їм перепинила пара золотих плащів, та зрозумівши, на кого наскочили, плащі миттю попросили в правиці пробачення і пропустили. Брон повернув на південь до Брудної брами, і вони з Тиріоном розсталися.

Тиріон рушив далі до Чатаї, та зненацька йому урвався терпець. Він крутнувся в сідлі, щоб оглянути вулицю позаду. Ознак переслідування не було. Всі вікна темні, наглухо зачинені віконницями. На вулицях тільки вітер завиває. «Якщо Серсі сьогодні приставила до мене шпигуна, мабуть, він замаскований під щура».

— Та до біса,— пробурмотів Тиріон. Його вже нудило від постійної обережності. Розвернувши коня, він добряче його приострожив. «Якщо хтось мене переслідує, зараз побачимо, як прудко він їздить». Він полетів осяяними місяцем вулицями, цокаючи копитами по бруківці, долаючи вузькі закапелки й покручені завулки, кваплячись до коханої.

Коли він стукав молоточком у ворота, з-понад увінчаних піками мурів долинула слабенька музика. Усередину його пустив один з ібенців. Тиріон передав йому свого коня й запитав:

— Хто це?

Ромбовидні шибки у вікнах довгої зали світилися жовтим світлом, і чути було, як там співає чоловічий голос.

— Череватий співець,— знизав плечима ібенець.

Поки Тиріон долав відстань од стайні до будинку, звук наростав. Тиріон ніколи не любив співців, а цього вже позаочі не любив більше, ніж усю їхню породу. Коли він штовхнув двері, чоловік урвав спів.

— Мілорде правице,— опустився навколішки лисань із круглим, мов казанок, черевом, бурмочучи,— яка честь, яка честь!

— Мілорде,— усміхнулася Шей, побачивши Тиріона. Йому подобалася ця усмішка — як вона легко й без задньої думки з’являлася на її гарненькому личку. Дівчина була вбрана в лілові шовки, підперезана сріблотканим поясом. Кольори чудово відтіняли її темні коси та гладеньку кремову шкіру.

— Любонько,— звернувся до неї Тиріон.— А це хто?

Співець підвів очі.

— Мене звати Саймон Срібноязикий, мілорде. Я музика, співець, казкар...

— І дурень до всього,— закінчив за нього Тиріон.— Ти як мене назвав, коли я увійшов?

— Назвав? Я лише...— срібло Саймонового язика, здавалося, перетворилося на свинець.— Мілорде правице, я сказав, яка честь...

— Хтось мудріший вдав би, що не впізнає мене. Звісно, мене не обдуриш, але спробувати слід було. І що мені тепер з тобою робити? Ти знаєш про мою солоденьку Шей, знаєш її помешкання, знаєш про мої нічні самотні візити до неї.

— Присягаюся, я нікому не скажу...

— Принаймні в цьому ми згодні. Добраніч,— Тиріон повів Шей сходами нагору.

— Тепер мій співець більше не співатиме,— піддражнила його вона.— Від страху він голос утратить.

— Трохи страху тільки поможе йому брати високі ноти.

Вона зачинила двері в спальню.

— Ви ж його не скривдите, ні? — запалила вона ароматну свічку й опустилася навколішки, щоб зняти з нього чоботи.— Його співи — розрада мені в ті ночі, коли вас немає.

— Хотів би я приходити до тебе щоночі,— сказав Тиріон, поки Шей розтирала йому босі ноги.— І добре він співає?

— Краще за одних, гірше за інших.

Тиріон розхристав її халат і сховав обличчя в неї між грудей. Вона завжди йому пахла чистотою — навіть у цьому смердючому місті-свинарнику.

— Можеш його собі лишити, якщо хочеш, але тримай на припоні. Не хочу, щоб він вештався містом, розпускаючи плітки по харчівнях.

— Він не буде...— почала була вона.

Але Тиріон затулив їй рота своїми вустами. Він уже досить наговорився й тепер потребував солодкої простоти й розкоші, що ховалася в Шей між стегон. Принаймні тут йому були раді.

По всьому він вивільнив руку в неї з-під голови, накинув сорочку й вийшов униз у сад. Півмісяць посріблив листя фруктових дерев і відсвічував од поверхні кам’яного басейну. Тиріон присів біля води. Десь праворуч од нього сюркотав цвіркун, і звук цей був на диво домашній. «Як тут затишно,— подумав Тиріон,— та чи надовго це?»

Звідкись війнуло смородом, змусивши його обернути голову. Позаду в дверях стояла Шей, вдягнена в сріблястий халат, що Тиріон подарував їй. «Кохав як зиму білу діву із місяцем у косах...» Позаду неї стояв один із жебручих братів — дебелий чолов’яга в брудному полатаному вбранні, з обліпленими брудом босими ногами, з мискою на шкіряній мотузці на грудях, де септони носять свій кристал. Від смороду і щура б знудило.

— До вас прийшов лорд Вейрис,— оголосила Шей.

Жебручий брат вражено кліпнув на неї. Тиріон розсміявся.

— Ну певна річ! Як ти його впізнала, коли навіть я не впізнав?

— Це ж він,— знизала вона плечима.— Просто вдягнений інакше.

— Інакше вдягнений, інакше пахне, інакше ходить,— мовив Тиріон.— Більшість людей зроду б не здогадалися.

— Більшість чоловіків, ба навіть і жінок, цілком можливо. Але не повій. Повія або навчається бачити під одягом людину, або її труп знаходять у провулку.

Вейрис кривився, наче йому боліло, але не від струпів на підошвах. Тиріон хихикнув.

— Шей, не принесеш нам вина?

Може, доведеться хильнути. Якщо вже євнух приніс новини глупої ночі, добра не чекайте.

— Мені лячно й розповідати вам мілорде, чому я прийшов,— заговорив Вейрис, коли Шей пішла.— Новини жахливі.

— Слід було вбратися в чорне пір’я, Вейрисе, бо ваша поява — лихий знак, як поява крука,— Тиріон незграбно звівся на ноги, в душі боячись ставити питання.— Це щодо Джеймі?

«Як йому щось заподіяли, ніщо їх не врятує».

— Ні, мілорде. Я в іншій справі. Сер Кортні Пенроуз помер. Штормокрай відчинив браму Станісу Баратеону.

Сум’яття витіснило з голови Тиріона всі інші думки. Коли повернулася Шей з вином,