Битва королів - Джордж Мартін

Довгу мить Вейрис мовчав. Чулося тільки мірне цокання копит по бруківці. Нарешті євнух прокашлявся.

— Мілорде, ви вірите в давню силу?

— В чари, ви хотіли сказати? — перепитав Тиріон нетерпляче.— У кровошептіїв, і пристріт, і перевертнів — у такі речі? — пирхнув він.— Хочете сказати, що сера Кортні зачарували на смерть?

— Уранці того дня, коли він помер, сер Кортні викликав лорда Станіса на двобій. Чи так чинить людина, чужа розпачу, питаю я вас? А тоді ще це загадкове й неймовірно вчасне вбивство лорда Ренлі, в той час як його військо вже готувалося змести братових вояків з поля бою,— євнух мить помовчав.— Мілорде, колись ви запитали мене, як мене вивалашали.

— Пригадую,— мовив Тиріон.— Ви не хотіли про це розмовляти.

— І далі не хочу, але...— Вейрис цього разу замовк на довше, а коли знов заговорив, голос його змінився.— Я ріс сиротою, мене взяли в науку мандрівні лицедії. У хазяїна нашого був невеличкий, але широкий ког, і ми плавали вузьким морем, виступаючи у вільних містах і час від часу навідуючись у Старгород і на Королівський Причал.

Одного разу в Мирі до нашої трупи підійшов чоловік. Після виступу він зробив щодо мене спокусливу пропозицію, від якої мій хазяїн не зміг відмовитися. Я був нажаханий. Боявся, що чоловік цей вчинить зі мною, як, я чув, чоловіки часто чинять з маленькими хлопчиками, та, як виявилося, йому потрібне було тільки моє чоловіче багатство. Він дав мені зілля, яке відібрало в мене сили й мову, але не притлумило чуттів. А тоді довгим кривим клинком він під замовляння обрізав мене під корінь. У мене на очах він спалив моє чоловіче багатство на жаровні. Полум’я посиніло, і я почув, як на його заклик озвався голос, от тільки я не зрозумів промовлених слів.

На той час, коли цей чоловік закінчив зі мною, лицедії вже відпливли геть. А оскільки він уже зробив свою справу і більше мене не потребував, то виставив мене за двері. Коли я запитав його, що ж мені тепер робити, він сказав, що я, мабуть, помру. Але я на зло йому вирішив вижити. Я жебрав, злодіячив, торгував тими частинами тіла, що в мене ще лишалися. Дуже швидко я перетворився на звичайного мирського злодійчука, а коли трохи підріс, зрозумів, що зміст листів, якими обмінюються люди, незрідка цінніший за вміст їхніх гаманців.

Але мені й досі сниться та ніч, мілорде. Не чаклун, не клинок, навіть не те, як зморщувалося моє чоловіче багатство на вогні. Мені сниться голос. Голос із полум’я. Бог то був, демон чи якийсь фокус? Не можу сказати, а фокуси я знаю всі. Єдине можу засвідчити: чоловік покликав, і голос озвався, і з того дня я зненавидів чари та всіх чарівників. І якщо лорд Станіс — один з них, я потурбуюся, щоб він помер.

Вейрис замовк, і далі вони з Тиріоном їхали в тиші. Нарешті Тиріон сказав:

— Жахлива історія. Мені дуже прикро.

— Вам прикро,— зітхнув євнух,— але ви мені не вірите. Ні, мілорде, не потрібно вибачатися. Я був опоєний зіллям, мені боліло, та й сталося це давним-давно й далеко за морем. Без сумніву, мені цей голос наснився. Я сам собі це казав тисячу разів.

— Я вірю у сталеві мечі, золоті монети й людський розум,— мовив Тиріон.— А ще вірю, що колись існували дракони. Зрештою, я бачив їхні черепи.

— Будемо сподіватися, це найгірше з того, що вам доведеться побачити в житті, мілорде.

— Згоден,— усміхнувся Тиріон.— Що ж до смерті сера Кортні, то нам відомо, що Станіс набрав перекупних капітанів з вільних міст. Може, привіз із собою і вправного найманого вбивцю.

— Дуже вправного вбивцю.

— Такі є. Колись я мріяв, що одного дня забагатію і зможу підіслати безликого до своєї любої сестри.

— Хай як там помер сер Кортні,— сказав Вейрис,— але він мертвий, а замок упав. Станіс може рушати далі.

— Є шанси, що ми переконаємо дорнян спуститись у Прикордоння? — запитав Тиріон.

— Жодних.

— Шкода. Що ж, але ця загроза принаймні примусить лордів Прикордоння триматися ближче до своїх замків. Які новини від мого батька?

— Якщо лорд Тайвін і перетнув Червоний Зубець, мені про це ще нічого не відомо. Якщо він не поквапиться, то може опинитися затиснутим між двох ворогів. На північ від Мандера бачили листок Окгартів і дерево Рованів.

— Від Мізинчика новин немає?

— Може, він так і не доїхав до Буремосту. А може, загинув там. Лорд Тарлі захопив обози Ренлі, чимало його вояків узяв на мечі — переважно з Флорентів. Лорд Касвел замкнувся у своєму замку.

Відкинувши голову, Тиріон зареготав.

Вейрис збентежено пригальмував.

— Мілорде?

— Хіба не кумедно, лорде Вейрисе? — Тиріон обвів рукою зачинені віконниці й сонне місто.— Штормокрай упав, і Станіс іде сюди з вогнем і мечем і бозна з якими темними силами, і хто стане на захист добрих людей, коли немає ні Джеймі, ні Роберта, ні Ренлі, ні Рейгара, ні їхнього дорогоцінного лицаря квітів? Лишився тільки я, усім ненависний,— він знову зареготав.— Карлик, лихий радник, малий покруч і біс. Я — оце й усе, що стоїть між ними й хаосом.

Кетлін

— Перекажи батькові, що я їду, аби він міг мною пишатися,— брат стрибнув у сідло — лорд до кінчиків пальців у своїй блискучій кольчузі та струмливому брудно-білому плащі. Гребінь великого шолома прикрашав срібний пструг — брат-близнюк того, що був зображений на щиті.

— Він завжди пишався тобою, Едмуре. І любить тебе безтямно. Повір мені.

— Але я хочу, щоб він мав на це вагоміші підстави, ніж сам факт мого народження,— він розвернувся на своєму румакові й підніс руку. Засурмили сурми, загуркотів барабан, ривками опустився підйомний міст — і сер Едмур Таллі повів своїх людей з Річкорину з піднятими списами й розмаяними прапорами.

«Моє військо більше за твоє, брате,— подумала Кетлін, проводжаючи їх очима.— Військо сумнівів і страхів».

Поряд з нею відчутно мучилася Брієнна. Кетлін замовила пошити на неї вбрання — гарні сукні, що пасували до її походження і статі, та вона все одно віддавала перевагу розрізненим латам і дубленій шкірі, а на поясі — ременю з мечем. Безперечно,