Битва королів - Джордж Мартін

Розтривожений Джон присів біля вогню й тицьнув у нього патичком. З намету чувся голос Старого Ведмедя, раз у раз перемежований карканням крука й тихшою мовою Кворина Піврукого, але слів було не розібрати. «Альфин Круковбивця помер — і добре». Бо був він одним з найкривавіших нальотчиків, і своє ім’я отримав за те, скількох чорних братів закатрупив. То чому ж після такої перемоги у Кворина похмурий голос?

Джон сподівався, що прибуття братів з Тінявої вежі поліпшить гумор у таборі. Буквально вчора він ходив уночі до вітру, а коли повертався, почув біля пригаслого вогню приглушені голоси п’ятьох чи шістьох братчиків. Коли Чет пробурмотів, що давно вже час вертатися, він зупинився послухати. «Це старечий маразм, ця розвідка,— долинуло до Джона.— Ми в цих горах нічого не знайдемо, крім могил собі».

«На Льодоіклах водяться велети і варги, якщо не гірше»,— сказав Ларк Сестринець.

«Я туди не піду, точно вам кажу».

«Старий Ведмідь навряд чи тебе питатиме».

«Може, це ми його не спитаємо»,— сказав Чет.

Цієї миті один із собак підняв голову й загарчав, і Джон швидко ковзнув геть, поки його не помітили. «Це для моїх вух не призначалося»,— подумав він. Поміркував, чи не переказати розмову Мормонту, але на братів доносити не міг — навіть на таких братів, як Чет і Сестринець. «Це все пустопорожні балачки,— сказав він собі.— Їм холодно й лячно, як нам усім». Важко було сидіти тут і чекати на вершечку кам’яного узгір’я понад лісом, не знаючи, що принесе ранок. «Невидимий ворог завжди найстрашніший».

Джон витягнув з піхов свій новий кинджал і довго дивився на язики полум’я, що танцювали на чорному блискучому склі. Дерев’яне руків’я він вирізьбив власноруч, тоді обмотав конопляною мотузкою, щоб краще було тримати. Не надто красиво, зате зручно. Стражденний Ед заявив, що зі скляних ножів користі приблизно стільки ж, скільки з пипок на лицарському нагруднику, але Джон такої певності не мав. Клинок з драконового скла був гостріший за крицю, хай і набагато крихкіший.

«І закопали його не просто так».

Джон і для Грена зробив кинджал, і ще один для лорда-командувача. Військовий ріжок він віддав Сему. Зблизька виявилося, що ріжок тріснутий, і навіть по тому, як Джон добре його відчистив, жодного звуку видобути з нього так і не вдалося. Ще й край був надщерблений, але Сем любив старовинні речі, навіть нічого не варті. «Зроби собі ріг для напоїв,— сказав Джон,— і щоразу як питимеш з нього, пригадуватимеш, як ходив у розвідку за Стіну аж до самого Кулака Перших Людей». Ще він дав Семові гостряк списа і дюжину вістер на стріли, а решту роздав на щастя іншим друзям.

Старого Ведмедя, схоже, кинджал потішив, але він усе одно віддавав перевагу сталевому ножу на поясі, зауважив Джон. Мормонт не прояснив, хто б це міг закопати плащ і що це має означати. «Може, Кворин знатиме». Піврукий заходив на територію дикунів далі, ніж будь-хто з нині живущих.

— Хочеш сам подавати, чи краще я?

Джон сховав кинджал у піхви.

— Я все зроблю.

Він хотів почути розмову.

Ед вкраяв три товсті скибки від черствої круглої вівсяної хлібини, стосом поклав їх на дерев’яний таріль, накрив шинкою з підливою, а ще наповнив миску звареними накруто яйцями. Джон узяв миску в одну руку, таріль — у другу й задом увійшов у намет лорда-командувача.

Кворин, схрестивши ноги, сидів на підлозі з прямою як спис спиною. Він говорив, і світло свічок тріпотіло на його твердих вилицях.

— ...Тарарах, Плаксій, та й усі решта ватажки — малі й великі,— казав він.— У них там і варги є, і мамонти, а сили стільки, що нам і не снилося. Принаймні так він запевняє. Я не поручуся, що це правда. Ебен вважає, що чолов’яга казки розказував, аби тільки прожити трохи довше.

— Правда це чи ні, а Стіну попередити слід,— мовив Старий Мормонт, коли Джон поставив між ними таріль.— І короля теж.

— Котрого короля?

— Та всіх. І законних, і самозваних. Якщо вже висувають претензії на королівство, то нехай захищають його.

Піврукий узяв яйце і розтовк об край миски.

— Королі зроблять, що їм заманеться,— мовив він, обчищаючи шкаралупу.— І навряд чи багато. Найбільше надії на Вічнозим. Старки мусять об’єднати Північ.

— Так. Певна річ,— Мормонт розгорнув карту, нахмурився над нею, тоді відкинув її вбік, розгорнув іншу. Джон бачив: він міркує, куди впаде молот. Колись Варта займала сімнадцять замків уздовж сотні льє Стіни, але вони один по одному порожніли, бо чисельність братства скорочувалася. Зараз залогу мали тільки три — і цей факт був добре відомий Мансу Рейдеру.— Будемо сподіватися, що сер Алісер Торн привезе новобранців з Королівського Причалу. Якщо переведемо частину людей з Тінявої вежі на Сіроварту, а зі Східної варти — на Довгий Курган...

— Сіроварта майже завалилася. Якщо знайдуться люди, ліпше тоді вже перевести їх у Скеледвері. А ще, може, на Крижаний Кордон і Глибоке Озеро. А між ними на мурах пустити щоденні патрулі.

— Так, патрулі. Якщо зможемо, навіть двічі на день. Сама Стіна — серйозна перешкода. Без захисту вона, звісно, їх не зупинить, але затримати зможе. Що більше військо, то більше часу йому знадобиться. Судячи з того, яку вони по собі лишили пустку, вони, либонь, взяли з собою і жінок. І дітей також, і худобу... ніколи не бачив, щоб цап видирався по драбині? Чи мотузці? Доведеться їм будувати або сходи, або рампу... а це займе щонайменше оберт місяця, а може, й довше. Та Манс знає, що найкраще пройти попід Стіною. Крізь браму або...

— Пролам.

Мормонт рвучко підкинув голову.

— Що?

— Вони не збираються ні дертися на Стіну, ні рити під нею нору. Вони планують її розбити.

— Стіна сімсот футів заввишки, а в основі така широка, що сотні людей знадобиться рік, аби розбити її льодорубами й сокирами.

— Ну то й що.

Мормонт, нахмурившись, посмикав себе за бороду.

— Тоді як?

— Як же ще? Чарами,— Кворин відкусив половину яйця.— Бо чого б іще Манс вирішив збирати свої сили на Льодоіклах? Землі це похмурі й суворі, та й далеченько від Стіни.

— Я гадав, він обрав гори, щоб заховати своє військо від очей розвідників.

— Можливо,— сказав Кворин, доїдаючи яйце,— але це не єдина причина. Він там щось шукає, у тій холодній високості. Шукає щось