Битва королів - Джордж Мартін
Братів з Тінявої вежі очікували багато днів тому. Коли вони не з’явилися, всі захвилювалися. Джон чув гнітючі розмови біля багать, і не тільки від Стражденного Еда. Сер Отин Вайзерс пропонував чимшвидше повертатися в Чорний замок. Сер Маладор Лок виступав за те, щоб рушати в напрямку Тінявої вежі в надії натрапити на слід Кворина й довідатися, що ж із ним сталося. А Торен Смолвуд хотів пробиватися в гори. «Манс Рейдер знає, що йому доведеться битися з Нічною вартою,— заявив Торен,— але так далеко на північ він нас не шукатиме. Якщо поїдемо вгору за течією Молочноводої, можемо заскочити його зненацька й порубати його військо на січку — він і оком змигнути не встигне».
«Чисельна перевага не на нашому боці,— заперечив сер Отин.— Крастер казав, що він збирає велику армію. Багатотисячну. А без Кворина нас усього дві сотні».
«Виставте дві сотні вовків проти десяти тисяч овець, сер,— і побачите, що буде»,— упевнено сказав Смолвуд.
«Серед тих овець трапляються цапи, Торене,— застеріг його Джармен Баквел.— А, і ще, може, кілька левів. Тарарах, Гарма Песиголова, Альфин Круковбивця...»
«Я знаю їх незгірше за тебе, Баквеле,— відрізав Торен Смолвуд.— І збираюся стяти їм голови — всім. Це дикуни. А не вояки. Кількасот героїв, найпевніше п’яних, в отарі жінок, дітей і невольників. Ми зметемо їх, і вони, виючи, помчать ховатися у свої халупи».
Вони сперечалися ще багато годин, але так ні до чого й не дійшли. Старий Мормонт був надто упертий, щоб відступити, але й на злам голови бігти на Молочноводу та провокувати бій не збирався. Врешті-решт вирішили ще кілька днів почекати на братів з Тінявої вежі, а якщо не з’являться, порадитися ще раз.
Й от нарешті вони з’явилися, а це означало, що рішення відтягувати більше не можна. Джон радів бодай цьому. Якщо доведеться битися з Мансом Рейдером, то ліпше чимшвидше.
Стражденний Ед сидів біля багаття, нарікаючи, як погано йому спиться, коли в лісі хтось там у ріжки сурмить. Джон дав йому нові підстави нарікати. Разом вони збудили Гейка, який зустрів наказ лорда-командувача потоком лайки, але все одно підвівся й дуже швидко поставив дюжину братів різати корінці на суп.
Коли Джон переходив табір, його наздогнав засапаний Сем. Під чорним каптуром обличчя його було бліде і кругле, як місяць.
— Я чув ріжок. Повернувся твій дядько?
— Це брати з Тінявої вежі.
Дедалі важче ставало чіплятися за надію, що Бенджен Старк повернеться цілий і неушкоджений. Плащ, що його Джон знайшов біля підніжжя Кулака, міг належати і дядькові, і комусь із його вояків — навіть Старий Ведмідь з цим погодився, хоча навіщо було його там ховати, загорнувши в нього цілий склад зброї з драконового скла, ніхто сказати не міг.
— Семе, я маю йти.
Біля мурів городища Джон побачив, як вартові витягають з замерзлої землі палі, щоб звільнити проїзд. Незабаром схилом почав підніматися перший брат з Тінявої вежі. Всі вони були в шкірі та хутрі, тільки тут і там зблискувала криця чи бронза; суворі худорляві обличчя поросли густими бородами, і люди здавалися через це кошлатими, як їхні коники-гарони. Джон здивувався, скільки з них їдуть по двоє на одному коні. Коли ж він придивився, стало ясно, що серед них чимало поранених. «Сутичка в дорозі».
Джон упізнав Кворина Піврукого, щойно побачив, хоча вони й не були знайомі. Здоровань-розвідник був майже легендою у Варті: скупий на слово, та скорий на дію, високий і стрункий як спис, довготелесий і серйозний. На відміну від братчиків, він був чисто поголений. З-під шолома спадала важка коса, вкрита памороззю, а чорне брання так вицвіло, що здавалося сірим. На руці, яка тримала повіддя, лишилися тільки великий і вказівний пальці: решти пальців Кворин позбувся, коли підставив руку під дикунську сокиру, яка мало не рознесла йому голову. Подейкували, що він тицьнув покаліченою долонею в обличчя нападника, щоб кров залила йому очі, й убив його, засліпленого. З того дня дикуни за Стіною не знали ворога безжаліснішого.
Джон привітався.
— Лорд-командувач Мормонт прийме вас просто зараз. Я проведу вас у його намет.
Кворин зістрибнув з сідла.
— Вояки голодні, та й кіньми слід зайнятися.
— Все буде зроблено.
Розвідник передав коня одному зі своїх братів і рушив за Джоном.
— Ти — Джон Сноу. Ти схожий на батька.
— Ви його знали, мілорде?
— Я тобі не лордійчук. А простий брат Нічної варти. І так, я знав лорда Едарда. І його батька теж.
Джонові довелося швидше переставляти ноги, щоб не відстати від Кворинового широкого кроку.
— Лорд Рикард помер ще до мого народження.
— Він був Нічній варті другом,— Кворин озирнувся.— Подейкують, за тобою бігає деривовк.
— Привид повернеться на світанку. Вночі він полює.
Стражденний Ед саме смажив кришеники шинки й варив дюжину яєць у казанку над багаттям Старого Ведмедя. Мормонт сидів на похідному кріслі з дерева й шкіри.
— Я вже почав за вас боятися. Неприємності трапилися?
— Нам трапився Альфин Круковбивця. Манс вислав його на розвідку уздовж Стіни, а ми наскочили на нього, як він уже вертався,— Кворин зняв шолом.— Альфин більше неприємностей короні не завдасть, але декому з його людей пощастило втекти. Ми за ними ганялися й, скільки змогли, переловили, але дуже може бути, що кільком удасться повернутися в гори.
— І якою ціною?
— Загинуло четверо братів. Дюжина поранені. У ворога втрати втричі більше. А ще ми взяли заручників. Один з них дуже швидко помер від ран, але інші до допиту дожили.
— Про це ліпше погорімо всередині. Джон принесе тобі ріг елю. Чи, може, краще глінтвейну?
— Досить буде й окропу. А ще яйце і кусник шинки.
— Як скажеш,— Мормонт підняв запинало намету, і Кворин, пригнувшись, увійшов.
Ед стояв над казанком, ложкою розмішуючи яйця.
— Заздрю я цим яйцям,— сказав він.— Зараз я б і сам не проти підваритися. Був би казанок побільше — я б у нього стрибнув. Та краще б там було вино, а не вода. Не найгірший спосіб померти — в теплі та п’яненьким. Я колись знав братчика, що втопився у вині. Воно, правда, було поганеньке, а труп його смаку не покращив.
— Ви потім випили це вино?
— Жахлива річ — знайти мертвим брата. Ти б і сам випити не відмовився, лорде Сноу,— Ед помішав у казанку і додав ще