Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Террі Гудкайнд

Дженнсен не могла змусити себе замовкнути і перестати тремтіти. Вона не дивилася на страшні криваві рани. Вона бачила тільки материнське обличчя.

— Мамо… Мамо… Мамо…

Лівою рукою мати обняла дочку. Правої руки — не було. Саме в ній вона тримала ножа на початку сутички.

Рука, обіймаюча Дженнсен, була, як завжди, любов'ю, спокоєм, укриттям…

Мати слабо посміхнулася:

— Дитя моє… ти все зробила правильно. Тепер, послухай мене…

Себастян намагався обмотати джгутом те, що залишилося від правої руки матері, намагаючись зупинити хльостаючу кров. Мати бачила тільки Дженнсен.

— Я тут, мамо. Все буде добре. Я тут. Мамо, не вмирай! Не помирай! Тримайся, мамо! Тримайся!.

— Слухай… — голос був тихий, як подих.

— Я слухаю, мамо, — сказала Дженнсен плачу. — Я слухаю.

— Я йду… Я перетинаю завісу… І йду до милостивих духів.

— Ні, мамо, не треба! Ну, будь ласка, не треба!

— Нічого не поробиш, дитино… Все добре… Милостиві духи подбають про мене.

Дженнсен обома руками обхопила обличчя матері, намагаючись розгледіти її крізь сльози, що лилися від безсилля, і захлинулася риданнями:

— Мамо… не залишай мене одну… Не залишай мене… Будь ласка… будь ласка, не треба… О, мамо, я люблю тебе.

— Я теж люблю тебе дитя… — Голос матері трохи зміцнів. — Найсильніше. Я навчила тебе всьому, що вміла. Слухай.

Дженнсен кивнула, боячись пропустити хоч одне дорогоцінний слово.

— Милостиві духи забирають мене. Ти повинна це зрозуміти. Коли я піду, це тіло більше не буде мною. Мені воно більше не знадобиться. Це зовсім не боляче. Зовсім. Хіба це не диво? Я — з милостивими духами. Ти повинна зараз бути сильною і залишити те, що більше не буде мною.

— Мамо… — Дженнсен могла тільки ридати від муки да тримати в руках лице, яка любила більше, ніж саме життя.

— Він прийде за тобою, Джен. Тікай. Не залишайся з цим тілом, яке вже не буде мною, коли я піду з милостивими духами. Зрозуміла?

— Ні, мамо. Я не можу залишити тебе. Я не можу.

— Ти повинна. Не ризикуй своїм життям для того, щоб поховати моє тіло. Це буде нерозумно. Тіло — не я. Я — у твоєму серці і з милостивими духами. Це тіло — не я. Зрозуміла, дитино?

— Так, мамо. Не ти. Ти будеш з милостивими духами. Не тут.

Мати кивнула головою, яку Дженнсен тримала в руках.

— Розумниця… Візьми той ніж. Я відправила ним одного в інший світ. Це вартісна зброя.

— Мамо, я люблю тебе… — Дженнсен і хотіла б знайти інші слова, але їх не було. — Я люблю тебе.

— І я люблю тебе… Ось чому ти повинна тікати, дитя моє. Я не хочу, щоб ти марно витратила життя через те, що більше не я. Твоє життя занадто цінне. Тікай, Джен. Або він наздожене тебе. Тікай… — Її очі повернулися в бік Себастяна. — Ти допоможеш їй?

Себастян, який стояв поруч, кивнув:

— Клянуся, допоможу.

Мати знову перевела погляд на Дженнсен і посміхнулася:

— Я завжди буду в твоєму серці, дитя… Завжди… Я буду любити тебе… Завжди…

— О мамо, ти знаєш, я теж буду любити тебе. Завжди!

Мати посміхалася, дивлячись на свою дочку. Дженнсен пальцями пестила прекрасне обличчя. Пролетіла всього одну мить і минула ціла вічність, поки мати дивилася на дочку. Поки дочка не усвідомила, що мати вже нічого не бачить в цьому світі. Захлинаючись у риданнях, огорнута болем, Дженнсен впала на тіло матері. Все скінчилося. Божевільний бездушний світ перестав для неї існувати.

Дочка простягала руки до матері, а її тягнули назад.

— Дженнсен! — Говорили їй прямо у вухо. — Ми повинні зробити те, що вона хотіла.

— Ні! — Простогнала вона. — Будь ласка, ні… Її ніжно тягнули назад.

— Дженнсен, роби, як вона просила. Ми повинні. — Дженнсен кулаками забила по залитій кров'ю підлозі:

— Ні!

Світ закінчився.

— Ні. Будь ласка, ні. Цього не може бути.

— Джен, ми зобов'язані піти.

— Ви йдіть, — ридала Дженнсен. — А мені все одно. Я здаюся.

— Ні, Джен, ви не здастеся. Ви не можете здатися.

Себастян обхопив її і підняв, поставив на ноги, які підкошувалися. Напівпритомна Дженнсен не могла навіть рухатися. Все навколо було нереальним. Все було як сон. Світ розсипався в друзки.

Підтримуючи під руки, Себастян струснув її:

— Дженнсен, ми зобов'язані піти звідси. Вона повернула голову і подивилася на матір:

— Ми щось повинні зробити… Будь ласка… Щось треба зробити…

— Так, ми повинні. Ми повинні піти перш, ніж тут з'являться інші…

Його обличчя було мокре. Вона подумала, що дощ не перестав. Як ніби спостерігала за собою з величезної відстані, і всі її думки здавалися маячнею.

— Дженнсен, послухайте мене…

Мати недавно говорила… Це було так важливо…

— Слухайте мене. Ми повинні звідси вибратися. Ваша мати була права. Ми повинні тікати.

Себастян підійшов до заплічних мішків, що стояли на столі в іншому кінці кімнати. Дженнсен осіла. Її коліна глухо вдарились об підлогу. У серці була пустота, тільки тліли вуглини страшної муки, від якої вона не могла позбутися. Чому все повинно бути так несправедливо?

Вона поповзла в бік сплячої матері. Мама не могла померти. Вона не могла! Дженнсен занадто любила її, щоб вона посміла померти.

— Дженнсен! Горювати будете пізніше! Ми зобов'язані звідси забратися!

За відкритими дверима періщив дощ.

— Я її не залишу!

— Вона принесла себе в жертву заради вас. Не робіть так, щоб її героїчний вчинок пропав даремно. — Себастян заштовхував в мішок все, що потрапляло під