Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Террі Гудкайнд

Коли голови Річарда і Кари, мокрі від дощу та поту, виявилися врівень з поверхнею землі, лопата Річарда різко вдарилась об щось тверде.

Він і Кара завмерли. Річард виглядав приголомшеним і збентеженим; по його теорії, у цій могилі не повинно було бути нічого, крім, можливо, маленькою урни з попелом. І ще більш важко було припускати, що ця урна буде похована так глибоко.

— Мабуть, це урна з попелом, — нарешті вимовив він, шукаючи очима Зедда. — Це повинна бути вона. Ти не став би висипати попіл прямо в землю. На похороні повинна була бути хоч якась урна. Потрібно було переконати всіх, що це і є попіл Келен.

Зедд нічого не відповів.

Кара на мить затримала погляд на Річарда і різко занурила лопату в землю. Знову пролунав гучний звук. Тильною частиною руки вона прибрала з обличчя пасмо світлого волосся і глянула на Ніккі.

— Ну, схоже, ви щось знайшли, — зловісний голос Зедда, здавалося, змішувався з туманом, заповнюючи всі цвинтарі. — Гадаю, нам теж варто подивитися на вашу знахідку.

Річард зміряв діда поглядом і знову взявся копати. Вони з Карою очистили від землі поверхню чогось плоского. Було надто темно, щоб розгледіти ясно, але Ніккі і без того знала, що це було.

Це була правда, що ось-ось розкриється.

Це був кінець помилкам Річарда.

— Нічого не розумію, — пробурмотів Річард, збентежений розмірами своєї знахідки.

— Розчистіть як слід кришку, — наказав Зедд зі стримуваним невдоволенням.

Річард і Кара ретельно зчистити землю; стало абсолютно ясно, що це був гріб. Коли вони очистили його повністю, Зедд встав на краю ями, виритої ними.

Старий чарівник підняв руки над відкритою могилою. Річард, Кара і Ніккі спостерігали, як важка труна почала підніматися вгору. Бруд відпадав, і довгий предмет з'явився з темної порожнечі. Зробивши крок назад, Зедд, використовуючи дар, м'яко поставив труну на траву біля відкритої могили.

Кришка труни була покрита майстерним різьбленням у вигляді гілок папороті і покрита сріблом. Це виглядало шанобливо, сумно, красиво. Річард в жаху дивився на труну, гадаючи, що вона може містити.

— Відкрий її, — скомандував Зедд.

Річард на момент підвів на нього погляд.

— Відчиняй, — повторив Зедд.

Нарешті, Річард опустився на коліна і кінцем лопати піддів кришку труни. Кара забрала ліхтарі з лави і вручила один Зедду. Другий ліхтар вона тримала над плечем Річарда, допомагаючи йому краще бачити.

Нарешті Річарду вдалося досить відокремити кришку, щоб вона зрушилася у бік.

Лампа Кари освітила висохлі кістки. Здавалося, стінки труни зберегли тіло від впливу вологи, і воно поступово висихає, перетворюючись на порох. Кістки місцями потемніли під впливом неминучого процесу розкладання. Довге волосся покривало череп, спадаючи на кістки плечей. Висохлі сухожилля ще скріплювали суглоби скелета, утримуючи їх разом — навіть після смерті пальці стискали майже розсипаний букетик квітів.

На тілі Матері-сповідниці ще збереглися залишки простої атласної білої сукні, через квадратний виріз якої виднілися голі ребра.

Залишки букета були обгорнуті в перламутровий папір, обв'язаний широкою золотою стрічкою. На стрічці срібною ниткою були вишиті слова: «Кохана Мати-сповідниця Келен Амнелл. Вона завжди буде в наших серцях».

Більше не могло бути ніяких сумнівів щодо справжньої долі Матері-сповідниці. Жодного сумніву щодо того, у що вірив Річард. Всі його спогади були лише фантазією. Всі його мрії обернулися в прах і лежали в труні, що стояла біля його ніг.

Груди Річарда важко рухалася, ніби він змушував себе робити зусилля, щоб дихати. Він дивився на висохлий скелет у відкритій труні, на залишки білої сукні, на золоту стрічку, обвиваючу почорнілі залишки того, що колись було букетом прекрасних квітів.

Ніккі відчула себе хворою.

— Тепер ти задоволений? — Запитав Зедд рівним тоном, під яким виразно відчувався тліючий гнів.

— Нічого не розумію, — прошепотів Річард, не в силах відвести очі від жахливої картини.

— Хіба? Мені здається, все досить ясно, — сказав йому Зедд.

— Але ж я знаю, що вона не похована тут. Я не можу пояснити… Чому все суперечить моїм спогадам? Суперечить істині?

Зедд стиснув його руку. — Тут нічого розуміти, тому що ніякого протиріччя немає. Його не існує.

— Але я точно знаю…

— Дев'яте Правило Чарівника: протиріччя в дійсності існувати не може. Ні частково, ні повністю. Вірити в суперечність — значить відмовитися від віри в існування світу навколо вас і природи речей у світі. Не можна назвати реальним щось, що вразило вашу уява, тільки тому, що вам хотілося б, щоб так було. Перед тобою факти. Тут не може бути ніяких протиріч.

— Але, Зедд, я вірю, що…

— Ах, ти віриш. Ти хочеш сказати, що існування цієї труни і давно похованого тіла Матері-сповідниці виявилося для тебе несподіванкою? Ти не хочеш цього приймати, а тому шукаєш притулку в сліпому тумані віри? Я правильно зрозумів?

— Ну, в такому випадку…

— Віра — це спосіб самообману, спритний трюк, створений зі словами і почуттями, заснованими на ірраціональних поняттях, які легко відмити. Віра — це спроба примусити істину підкорятися примхам. Простіше кажучи, це спроба вдихнути життя в брехню, підмінити дійсність прекрасними побажаннями. Віра — це притулок дурнів, необізнаних, введених в оману, не думаючих. Все це не для раціональних людей.

У реальному світі протиріч не буває. Щоб повірити в них, ти повинен відкинути найважливіше, що у тебе є — здоровий глузд. І ціна цієї угоди — твоє життя. При такому обміні ти завжди ризикуєш втратити все, що в тебе є.

Річард запустив пальці в мокре волосся, відкидаючи їх назад.

— Але, Зедд, тут все ж щось не так. Я впевнений, хоча не можу зрозуміти, що саме. Ти повинен мені допомогти.

— Саме це я і роблю. Я дозволив тобі представити нам докази, про які ти говорив. Вони тут, в цій труні. Вони виявилися не такими, як хотілося