Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Террі Гудкайнд

Кара виглядала змученою.

— Зедд, я не можу…

— Іди з ним, Кара, — тихо, але наполегливо сказав Річард. — Зроби, як він просить. Прошу тебе.

Ніккі розуміла, яким безпорадним відчував себе Річард у присутності діда, неважливо, наскільки він був упевнений у своїх діях, неважливо, що він думав, що вважав необхідним. Вона згадала, що завжди відчувала себе подібним чином в присутності своєї матері, коли та починала говорити про її неправильні вчинки. Ніккі ніколи не могла захиститися від її звинувачень, не могла протистояти уявленням матері про те, що і як вона повинна була робити. Її мати завжди могла представити дії Ніккі дрібними і егоїстичними. Незалежно від віку, вона завжди залишалася дитиною для тих, хто її виховував; навіть коли вона вже вчилася в Палаці Пророків, мати продовжувала вважати її десятирічною дурненькою дівчинкою.

Оскільки Річард любив і поважав свого діда, все, що відбулося, виявилося для нього набагато важчим тягарем, ніж для Ніккі. Незважаючи на все, чого Річард досяг, незважаючи на силу, знання, здібності, він не міг виправдатися, і усвідомлював, що дійсно розчарував діда. А оскільки дід його любив і поважав, його слова поранили ще болючіше.

— Іди, — сказала Ніккі, і м'яко провела рукою по спині Кари. — Роби, що він говорить. Я думаю, Річарду потрібно дати час побути одному, щоб подумати.

Кара перевела пильний погляд з Ніккі на Річарда, подумала, і мабуть зрозумівши що Ніккі зможе допомогти краще, згідно кивнула.

— Ти теж підеш з нами, — сказав Зедд Ніккі. — Спокій Матері-сповідники повинен бути відновлений; про це нехай подбає Річард. Я повинен знати твою роль у всьому цьому, кожну дрібницю, так, щоб я міг придумати як впоратися з цими неприємностями; не тільки через поранення, але й через цей новий винахід Джегана.

— Добре, — сказала Ніккі. — Ідіть до коней, я вас наздожену.

Зедд кинув заключний погляд на Річарда, все ще стояв на колінах біля труни, і кивком висловив свою згоду.

Як тільки вони з Карою зникли за туманом і ялівцем, Ніккі присіла біля Річарда і поклала руку йому на спину, між опущеними плечима.

— Все буде гаразд, Річард.

— Цікаво, чи буде хоч що-небудь колись знову в порядку.

— Можливо зараз тобі так не здається, але це обов'язково буде. Зедд впорається зі своїм гнівом і зрозуміє, що ти з усіх сил намагався діяти відповідально. Я знаю, що він любить тебе, і наговорив все це зовсім не для того, щоб образити.

Річард кивнув не дивлячись, він стояв на колінах перед відкритим гробом, у якому лежав труп жінки по імені Келен Амнелл, жінки, яка, як він уявив, була його любов'ю.

— Ніккі, — спитав він нарешті. За шумом дощу його голос був ледве чутний. — Ти могла б дещо зробити для мене?

— Що завгодно, Річард.

— Не могла б ти ще один раз… останній раз, побути Панною Смерть? Для мене.

Вона погладила його по спині і піднялася. Краплі дощу на її обличчі змішалися зі сльозами. Неймовірним зусиллям вона змусила свій голос не тремтіти.

— Не можу, Річард. Ти сам навчив мене цінувати життя.

Важкі, облицьовані панелями двері прочинилися. У дверному отворі показалася голова Рікки. — Хтось їде.

Ніккі відсунула крісло від полірованого бібліотечного столу. — Їде?

— Хтось приїхав до Замку.

— А ти знаєш, хто це може бути? — Запитала Ніккі, встаючи.

Рікка струснула головою. — Зедд сказав, що щити попередили про те, що хтось їде в Вежу. Він думав, що ти знаєш. Кажу вам, від всієї цієї магії, яка зібралася тут, у мене постійно мурашки по шкірі бігають.

— Піду, знайду Річарда.

Рікка кивнула і зникла за дверима. Ніккі поспішно засунула книгу на місце, на одну з полиць шафи червоного дерева, якими була заставлена тиха бібліотека. Книга містила нудний звіт про стан справ в Замку під час Великої Війни. Ніккі було досить дивно читати про всіх цих людей, які колись жили в Замку Чарівників тисячі років тому. Часом вміст книги здавався просто старовинними переказами, але вона нагадувала собі, що описувані події відбувалися тут, у тому самому місці, де вона знаходиться. Вона подумала про Палаці Пророків, який завжди був заповнений людьми, в якому багато століть кипіло життя, і не могла уявити собі його спорожнілим, в якому залишилося б лише кілька людей. А Замок Чарівників був значно більший за Палац Пророків. Вірніше, був більший, тому що Палацу Пророків вже не існує. А Замок все стоїть.

Книга виявилася нудною, але Ніккі було все одно. Це — всього лише спосіб убити час. Вона ніяк не могла змусити себе зосередитися на чому-небудь, що вимагало зусиль або напружених роздумів. Вона була занадто розсіяна.

Новий місяць, який зародився в ніч, коли вони розкрили могилу Матері-сповідники, виріс в повний місяць і вже наближався до своєї останньої чверті. Але мало що змінилося з тієї темної ночі. Декілька днів опісля Зедд поговорив з Річардом, сказав йому, що він дуже його любить і шкодує, що був такий строгий, хоча, можливо, повинен був краще розібратися у всьому, перш ніж говорити те, що сказав. Зедд пообіцяв, що вони разом пошукають спосіб повернути меч Річарду і все знову буде гаразд.

Можливо, ці слова були щирими, можливо, все сказане було абсолютно вірним, але удар нанесений Річарду був дуже сильний, і відмахнутися від цього факту було неможливо. Він не тільки розчарував і обурив дідуся, він не зміг довести свою правоту, не зумів нікого переконати, що його, як вони вважали, фантазії, були дійсністю. У цю спробу він вклав усі сили, які у нього ще залишалися. Він був упевнений у перемозі, але програв.

Річард тільки кивнув у відповідь на слова Зедда. Ніккі здалося навіть, що для нього не мала великого значення ця більш м'яка позиція діда. Всім його ідеям, надіям і зусиллям прийшов кінець. Більше