Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Террі Гудкайнд

Зедд розпитував Кару і Ніккі багато годин. Ніккі приголомшило те, що Кара з Річардом дізналися від Шоти про Звіра, який перетворився на гончу Крові. І це сталося тому, що Ніккі необережно дала Звіру спробувати смак крові Річарда. Вона була в жаху, що тільки вона одна несе відповідальність за ту небезпеку, якому піддається життя Річарда.

Зедд був дуже здивований способом, яким Ніккі врятувала Річарду життя, але чарівник спокійно запевнив її, що якби вона не зробила цього, Річард, швидше за все, помер би прямо там. Він м'яко пояснив, що вона дала Річарду шанс на життя, і тепер у них є час подумати, і зрозуміти, як можна впоратися зі Звіром, створеним Сестрами Джегана, а заодно розібратися з дивною маною Річарда і зайнятися поверненням його меча. З того, що Шота розповіла про Звіра, на додаток до того, що Ніккі вже було відомо, їй почало здаватися що в них майже немає шансів на успіх. Вона поняття не мала, як можна знищити таке створіння, породжене силами темряви.

Її дуже збентежила розповідь про те, як Шота виклала Річарду романтичний план Кари щодо Ніккі. На щастя Зедд не став коментувати цю частину історії Кари.

У ці дні Ніккі не покидало відчуття повної безпорадності і безнадійності. Імперський Орден безперешкодно розоряв Новий Світ, Звір переслідував Річарда, а сам Річард був, м'яко кажучи, не в собі.

В якійсь мірі поведінка Річарда нагадувала Ніккі її власний стан до зустрічі з ним. Її завжди вчили, що їй пощастило — вона народилася зі здібностями, і тепер зобов'язана присвятити себе всім нужденним. Як би важко вона не працювала, потреби нужденних завжди випереджали її здібності, її борги перед іншими весь час зростали, а її власне життя належало їй все менше і менше. Те, що відбувалося зараз з Річардом, не мало з її історією нічого спільного, крім такого знайомого їй почуття повної безнадійності.

Довгі дні після того, як відкрита могила показала Річарду правду про його фантазії, він цурався всіх мешканців Башти. Одна лише Кара, після того, як відповіла на всі виснажливі питання Зедда про відвідини Шоти, навідріз відмовилася дозволити йому залишатися одному. Оскільки Річард не був налаштований розмовляти з ким би то не було, Кара стала його мовчазною тінню.

Дивно було спостерігати, як ці двоє навіть зараз розуміють один одного. Вони здавалися Ніккі єдиним цілим, слова були їм не потрібні, їх цілком заміняли погляд, легкий потиск плечей, або… взагалі нічого. Здавалося, вони просто читають думки один одного.

Ніккі зрозуміла, що у своєму стражданні Річард сприймає її, як сторонню людину. Це відкриття не доставило їй задоволення, але вона підкорилася. Вона трималася неподалік на випадок нападу Звіра, але не лізла на очі і намагалася не порушувати його самотності.

Перші чотири або п'ять днів після приїзду в Вежу, Річард провів у Палаці Сповідниць, блукаючи по його прекрасних залах. Ніккі ховалася в кімнатах для гостей, намагаючись не потрапляти йому на очі, поки він безцільно бродив по порожніх приміщеннях. Після цього він близько тижня ходив по вулицях і провулках Ейдіндріла, ніби знову проживаючи життя, яке колись було там. У місті Ніккі було важче триматися ближче до нього, щоб він цього не дізнався. Потім Річард кілька днів провів у лісах, що оточували Ейдіндріл, іноді залишаючись там на ніч. У лісі Річард був як вдома, тому Ніккі вирішила не йти за ним туди, знаючи, наскільки для неї буде важко зробити так, щоб він про це не дізнався. Її трохи заспокоювали їх узи, які завжди дозволяли їй знати де і як далеко він знаходиться. Тим не менш, якщо він не повертався в Замок, Ніккі всю ніч крокувала з кутка в куток не в силах заснути.

Нарешті, Зедд попросив Річарда знаходитися поблизу від нього, щоб у разі нападу Звіра він і Ніккі могли б прийти на допомогу. Річард погодився без коментарів та заперечень. Після цього він проводив всі дні на зовнішніх валах Замку, дивлячись удалину.

Ніккі відчайдушно хотіла зробити для нього хоч що-небудь, але Зедд наполіг, що вони повинні просто чекати, поки не побачать, що настав час привести його до тями. Можливо, Річард сам зрозуміє, що його відносини з Келен — всього лише вигадка. Правда, Ніккі сумнівалася, що час здатний допомогти в цьому випадку. Вона була поруч з Річардом досить довго, щоб зрозуміти, наскільки глибоко вкоренилися його фантазії і як багато вони для нього означали. Вона відчувала, що йому потрібна допомога, але не знала, яку допомогу можна запропонувати в цьому випадку.

Ніккі швидко спустилася з бібліотеки в облицьований дерев'яними панелями зал; її ноги стрімко неслися по товстих килимах. Вона промчала по лабіринту сходів і коридорів, дозволивши узам вести її до Річарда, змушуючи чарівну нитку показувати дорогу замість того, щоб запам'ятовувати приміщення і знаходити дорогу самій.

Поки вона просувалася все ближче до нього, вона згадала про поцілунок, який перед розставанням зв'язав їх узами. Вона відчувала себе винуватою за той поцілунок, хоча це було чудово. Він тривав набагато довше, ніж було необхідно. Хоч вона могла б просто доторкнутися пальцем до його руки або плеча, щоб встановити цей зв'язок, вона обрала для цього такий чуттєвий спосіб.

Але прямо перед цим Кара сказала, що хотіла б, щоб він запам'ятав її, думав про неї, потягнувся до неї своїми думками. Цей поцілунок повинен був змусити його згадувати про неї. Тим не менш, вона відчувала, що все це було передчасно, враховуючи його стан — адже він любив іншу жінку, нехай навіть лише в своїх мріях, а Ніккі поставилася до цього без належної поваги. У певному сенсі вона шкодувала про той поцілунок. З іншого боку, вона дуже жалкувала, що торкнулася поцілунком всього лише щоки, а не губ.

За неї це зробила Шота.

Вона прийшла в лють, коли Кара розповіла, що Шота цілувала його і намагалася змусити залишитися з нею. Ніккі розуміла почуття відьми — проте розуміння зовсім не робило її щасливою.

Ніккі віддала б що завгодно, лише б мати можливість підтримати