Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Террі Гудкайнд
Зедд вигнув брову і схилився до онука.
— Якщо, звичайно, ти не зможеш довести, що все це — обман, що хтось зловмисно поховав тут якесь невідоме тіло, як частина складного плану, щоб змусити всіх повірити, що вони праві, в той час як ти — один! — помиляєшся. Якщо тобі цікава моя думка, це була б вельми тонка інтрига. Боюся, тільки, що тут перед нами досить ясний доказ, який ти шукав, і в ньому немає ніякого протиріччя.
Річард не зводив очей з давнього трупа, що лежав перед ним.
— Щось тут не так. Це не правда. Це не може бути правдою.
Щелепи Зедда стиснулися.
— Річард, я дозволив тобі зробити страшне святотатство. Тепер я маю право запитати, чому при тобі немає меча. Де Меч Істини?
Дощ м'яко пестив листя дерев. Чарівник чекав відповіді. Річард дивився на труну.
— Я віддав меч Шоті в обмін на інформацію, яка була мені потрібна.
Очі Зедда зробилися величезними. — Що ти зробив?
— Я повинен був, — сказав Річард, не дивлячись на діда.
— Повинен? Був повинен?
— Так, — лагідним голосом відповів Річард.
— І що за інформацію отримав ти натомість?
Річард сперся ліктями об край труни, сховавши обличчя в долонях. — Інформацію, яка допоможе мені розібратися в тому, що відбувається. Мені потрібні відповіді. Я повинен знати, як знайти Келен.
Зедд люто тицьнув пальцем у труну.
— Ось Келен Амнелл! Прямо під цим могильним каменем, як тут і написано! І це вся інформація, яку ти отримав від Шоти, коли вона виманила у тебе меч?
Річард і не намагався заперечувати, що меч у нього відняли обманом.
— Вогняний Ланцюг, — сказав він. — Вона сказала Вогняний Ланцюг, але вона й сама не знала, що це означає. Ще вона сказала, що я повинен знайти притулок предків у Долині Небуття.
— Долина Небуття! — Передражнив Зедд. Він довго й пильно дивився в чорне небо, потім зітхнув. — Я не думаю, що Шота пояснила тобі, що таке ця Долина Небуття?
Річард кивнув головою, не піднімаючи очей.
— Ще вона казала, що мені потрібно остерігатися гадюки з чотирма головами.
Зедд знову сердито зітхнув. — Тільки не кажи мені, що ні ти ні вона не знаєте, що це значить.
Річард знову кивнув, як і раніше не дивлячись на діда.
— І це все? Це і є та цінна інформація, за яку ти віддав Меч Істини?
Річард завагався.
— Було ще дещо. — Він говорив так тихо, що за ніжним пошепки дощу його слова були ледь чутні. — Шота сказала, що я шукаю… щось, давно поховане.
Тліючий гнів Зедда загрожував в будь-який момент перетворитися у вибух.
— Ось, — промовив він, показуючи пальцем, — ось, те, що ти шукав. Мати-сповідницю, Келен Амнелл, яка давно похована.
Річард мовчки опустив голову.
— І за це ти віддав Меч Істини. Безцінну зброю. Зброю, яка рівною мірою несе і добро і зло. Зброю, створену чарівниками давнини, яка вручалася тільки обраним. Ти був обраний.
І ти віддав його відьмі. Ти хоч уявляєш, чого мені коштувало минулого разу забрати цей меч у Шоти?
Річард похитав головою, втупившись в землю біля труни. Схоже, він сумнівався, що голос його послухається.
Ніккі знала, що Річард може багато що сказати на свій захист. Знала, що є безліч доказів, міркувань, що випливають з його вірувань і дій, але він не говорив нічого, навіть коли йому представилася така можливість. Поки його дід бушував, він мовчки стояв на колінах, опустивши голову, не зводячи очей з відкритого гробу, в якому лежала його розбита мрія.
— Я довірив тобі велику цінність. Я думав, що в твоїх руках небезпечна зброя не принесе шкоди, Річард. Ти розчарував мене — і підвів всіх інших, заради погоні за мерцем. Ну що ж, ось тобі те, що давно поховано. Можливо, ти і вважаєш, що здійснив вдалу оборудку, але мені зовсім так не здається.
Кара стояла неподалік, тримаючи ліхтар. Її волосся прилипло до голови, мокре від невеликого, але безперервного дощу. Видно було, що вона хоче сказати щось на захист Річарда, але нічого не могла придумати. У Ніккі було те ж почуття — вона боялася сказати що-небудь, бо відчувала, що якщо розкриє рот — зробить тільки гірше. Тишу туманною ночі заповнювало лише м'яке шипіння дощу та шелест листя.
— Зедд, — запинаючись сказав Річард, — я дуже шкодую.
— Жаль не забере меч з рук Шоти. Жаль не врятує тих, хто може постраждати від рук Самуеля, озброєного магічним мечем. Я люблю тебе, як сина, Річард, і завжди буду любити, але я ніколи не був так розчарований в тобі. Я й припустити не міг, що одного разу ти здійсниш щось настільки легковажне і необачне.
Річард кивнув, явно не бажаючи виправдовуватися.
Серце Ніккі розривалося від болю за нього.
— Залишайся тут і поховай Мати-сповідницю, як повинно. А я поки подумаю, як відібрати меч у відьми, яка виявилася набагато розумнішою, ніж мій онук. Ти повинен нарешті зрозуміти, що треба відповідати за результати своїх вчинків.
Річард кивнув.
— Добре. Я радий, що ти зрозумів більшу частину моїх слів. — Він повернувся до Кари і Ніккі, його погляд вселяв такий же жах, як і погляд Ралів. — Я хочу, щоб ви разом зі мною повернулися в Вежу. Мені потрібно знати все про Звіра. Все.
— Я повинна залишитися і охороняти лорда Рала, — сказала Кара.
— Ні, — відповів Зедд. — Ти підеш зі мною і розповіси мені все, що відбулося у відьми. Докладно. Я хочу знати кожне слово, яке вимовила Шота.
