Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Террі Гудкайнд
— Крім того, — додав Зедд, — ти все одно не зможеш його наздогнати.
— Можливо, ви й маєте рацію, — сказала Кара, змушуючи коня рухатися легким галопом, — але я не хочу залишати його одного довше, ніж необхідно. Я — його захисник.
— Тим більше, що при ньому немає його меча, — похмуро пробурчав Зедд.
Вибір у них був небагатий, і вони поспішили слідом за Карою.
До того часу, як вони спустилися з гори і в'їхали в місто, денне світло остаточно згасло, а дощ посилився. Ніккі розуміла, що промокне значно раніше, ніж все закінчиться, але робити було нічого. На щастя було досить тепло — принаймні, їм не загрожує небезпека замерзнути.
Знаючи, куди попрямував Річард, вони поїхали прямо в Палац Сповідниць, де знайшли його коня, прив'язаного до одного з кілець, що утримували ланцюг, натягнутий між гранітними опорами. У цьому ланцюзі не було проходів, очевидно, він служив звичайною огорожею навколо могил. Прив'язавши своїх коней поруч з конем Річарда, Кара і Ніккі послідували за Зеддом, який попросту переступив через ланцюг.
Це місце не було призначене для відвідувань сторонніх — просто внутрішній дворик, захищений від решти території рядом високих в'язів і щільною стіною вічнозелених кущів ялівцю. Через товсті гілки дерев були видні виблискуючі білим стіни Палацу Сповідниць, що прикривали і захищали маленьке кладовище.
Ніккі очікувала, що приховане кладовище буде невеликим, але місце упокоєння сповідниць виявилося вельми просторим. Ряди дерев поділяли кладовище на невеликі, затишні ділянки. Все було влаштовано так, що потрапити сюди можна було тільки з боку палацу, через витонченої роботи засклені двері, що виходили на невелику повиту диким виноградом колонаду. У сірому сутінковому світлі це місце вселяло священний трепет.
Вони знайшли Річарда біля невисокого горбка. Він стояв перед полірованим могильним каменем, проводячи пальцями по вирізаному в камені імені: КЕЛЕН.
Десь у Палаці Річард відшукав кирку і кілька лопат, які вже лежали напоготові поблизу. Озирнувшись, Ніккі побачила неподалік господарські будівлі, частково приховані кутом Палацу; мабуть саме там Річард все і знайшов.
Наближаючись, Ніккі бачила, що він знаходиться на межі чогось дуже небезпечного… для нього самого. Вона склала руки в очікуванні, поки він ніжно водив пальцями по імені, висічені на камені. Келен.
— Річард, — нарешті м'яко вимовила Ніккі тим шанобливим тоном, який один, здавалося, був тут доречний. — Сподіваюся, ти пам'ятаєш про те, що я тобі казала: що б не сталося, ми завжди поруч, і в будь-який момент готові прийти на допомогу.
Він відвернувся від напису на камені.
— Не хвилюйся за мене, Ніккі. Під цим каменем нічого немає. Вона не тут. Я можу довести це, і вам доведеться мені повірити. Я маю намір повернути своє життя. І коли я зроблю це, вам необхідно буде усвідомити, що відбувається щось неправильне. Тоді нам доведеться багато в чому розібратися, зрозуміти, що трапилося, і, нарешті, почати пошуки Келен.
Не зводячи з неї пильного погляду, Річард очікував, чи посміє вона знову кинути йому виклик. Потім, не кажучи ні слова, він підняв лопату і допомагаючи собі ногою, встромив її в порослу травою землю перед кам'яним надгробком Матері-сповідниці.
Зедд стояв поруч і спостерігав, мовчки і нерухомо. Він приніс із собою два ліхтарі, які стояли на кам'яній лавці неподалік, випускаючи слабке, але рівномірне світло. Після дощу від землі піднімався сирий туман. Хоча небо було вкрите сталевого кольору хмарами, через них все ж пробивалося якесь світло — було ясно, що сонце ще не сіло. Враховуючи товстий шар сірих хмар, що приховував зірки, і відсутність місяця, ця ніч повинна була стати самою чорною з ночей.
Навіть не рахуючи дощу і наступаючої темряви, це був не найкращий час, щоб розкривати могили і тривожити мертвих.
Дивлячись, як люто працює Річард, якого направляв гнів, Кара, нарешті, не витримала і підняла лопату. — Думаю, що швидше ми з цим покінчимо, тим краще.
Вона встромила лопату в мокру землю і теж почала копати. Зедд з похмурим виглядом спостерігав за ними. Ніккі теж хотіла б допомогти, але сумнівалася, що три людини зможуть рити одну могилу, не заважаючи один одному. Вона могла б скористатися магією, щоб швидше прибрати землю з могили, але чомусь була впевнена, що Зедд цього не схвалить. Мабуть, йому було потрібно, щоб Річард добився всього сам, силою своїх м'язів, своїм потом. Самостійно.
Копати ставало важче, тому що Річард і Кара усе більше заглиблювалися в землю. Їм доводилося пробиватися через сплутані корені дерев, розрослися далеко за краї могили. За товщиною коренів Ніккі припустила, що могила повинна бути набагато старше, ніж це випливає зі спогадів Річарда. Якщо він і усвідомлював це, то не говорив нічого, вперто продовжуючи копати. Ніккі подумала, що він може виявитися правий, і товсті корені означають, що в цій могилі ніхто не похований. Якщо Річард правий, тут повинно було бути вирито лише невелике поглиблення, щоб у ньому помістилася церемоніальна урна з попелом. Але в таке чомусь не вірилося. Одна за одною лопати викидали грудки землі, і відрита могила ставала все глибше і глибше.
Зедд не говорив нічого, просто стояв і дивився. Кожна зморшка на його обличчі говорила Ніккі про те, що в ньому все більше розпалюється гнів за таку наругу над могилою Матері-сповідниці. Навіть якщо це допоможе залагодити всі питання. Схоже, він неймовірним зусиллям стримував бажання висловити все, що скипало в його душі. Ніккі сподівалася, що він почекає з висловлюваннями, поки Річард не знайде поховану тут правду, але, дивлячись, як люто стискуються щелепи чарівника, зовсім не очікувала, що сказані ним слова будуть приємними і розуміючими. Поведінка Річарда повністю знищувало таку можливість.
