Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Террі Гудкайнд
Зедд підійшов ззаду і м'яко обняв Річарда за плечі.
— Ходімо, мій хлопчику. Думаю, тобі треба відпочити, а потім ми можемо…
— Ні! — Викрикнув Річард, вивернувшись з його рук. — Це не мої фантазії. Я не вигадав все це!
Ніккі знала, що він тільки цим і займається. У певному сенсі, це було чудово. Він так уміло вигадував все нові і нові події на підтвердження своєї омани, наводив такі логічні пояснення, так спритно уникав пасток, що розставлялися правдою.
Але це не могло тривати постійно. Була справжня Мати-сповідниця, похована в цій могилі. І це було надто реально — якщо звичайно в Серединних Землях і правда не прийнято кремувати сповідниць. У цьому випадку Річард буде продовжувати чіплятися за свою фантазію, поки несподівано не виникне наступна проблема. Але рано чи пізно з'явиться щось, здатне зруйнувати його оману.
Зедд спробував знову.
— Річард, ти втомився. Схоже, ти весь цей час не злазив з коня…
— Я можу довести це, — зі спокійним викликом вимовив Річард.
Всі замовкли.
— Я знаю, що ви мені не вірите. Жоден з вас. Але я можу все довести.
— Що саме? — Перепитав Зедд.
— Пішли. Ходімо зі мною до могили.
— Кажу ж тобі, Річард, напис на могильному камені нічого не доводить, навіть якщо там написано те, що ти говориш. Це досить звичайна фраза, з тих, що часто пишуть на могилах.
— А те, що тіло Матері-сповідники спалено на похоронному багатті? Це ж було частиною твого виверту, ти не міг допустити, щоб тіло поховали цілком. У той день, коли ти інсценував її похорон.
По виду Зедда ставало ясно, що в ньому все більше наростає обурення. — За весь час, поки я живу, тіло Матері-сповідники ще жодного разу не піддавалося подібному оскверненню. Зазвичай, Матір-Сповідницю одягнену в її біле плаття клали в труну сріблястого кольору, і всі бажаючі могли в останній раз поглянути на неї і попрощатися, перш ніж труну опустять в землю.
Річард вп'явся поглядом у діда, потім у Кару, і нарешті в Ніккі.
— Добре. Якщо я повинен розкопати цю могилу, щоб довести мою правоту, я це зроблю. Я доведу, що під цим могильним каменем ніхто не похований. І ми повинні покінчити з цим, перш ніж вирішувати подальші проблеми. А щоб успішно вирішити їх, мені потрібно, щоб ви всі мені повірили.
Зедд розвів руками. — Річард, в цьому немає необхідності…
— Є! Є необхідність! Я хочу повернути моє життя!
На це ніхто не зміг заперечити.
— Зедд, я коли-небудь брехав тобі? Навмисно обманював?
— Ні, хлопчику. Такого ніколи не було.
— Зараз я теж не брешу.
— Річард, — втрутилася Ніккі, — ніхто не каже, що ти брешеш. Просто ти сприймаєш марення, викликане пораненням, за реальність. Це не твоя вина. Всі ми знаємо, що ти робиш це ненавмисно.
Він повернувся до діда. — Зедд, невже ти теж не бачиш? Подумай. У світі щось іде не так, як потрібно. Щось жахливо неправильно. З якоїсь причини, я — єдиний, хто усвідомлює це. Я не зміг з'ясувати, чому так відбувається. І я — єдиний, хто пам'ятає про Келен. За цим щось стоїть. Щось погане. Можливо, в цьому замішаний Джеган?
— Джеган створив Звіра, який полює за тобою, — сказала Ніккі. — На це пішли всі його сили. Він не міг робити щось ще. Крім того, навіщо йому це потрібно, якщо Звір вже переслідує тебе?
— Не знаю. Всіх відповідей у мене ще немає, є тільки частина фактів.
— І як вийшло, що правду знаєш тільки ти один. Чому всі раптом втратили пам'ять? — Запитав Зедд.
— Цього я теж не знаю. Але можу підтвердити свої слова — я можу показати могилу. Йдемо.
— Повторюю, Річард, на камені просто звичайні слова скорботи.
Вираз обличчя Річарда став небезпечним.
— Значить, тоді ми розкриємо могилу. Ви побачите, що вона порожня, і отже я — не божевільний.
Зедд простягнув руку до все ще відкритих дверей.
— Але скоро зовсім стемніє. Та й ось-ось може початися дощ.
Річард обернувся від дверей.
— У нас є запасна кінь. Ми можемо зробити все, поки ще досить світло. Якщо потрібно, давайте захопимо ліхтарі. А якщо ні — я згоден копати і в повній темряві. Це питання більш важливе, ніж невеликий дощ або темрява. Давайте покінчимо з цим прямо зараз, щоб нарешті почати вирішувати реальні проблеми. Щоб я міг знайти Келен, поки не стало надто пізно. Пішли!
Зедд гаряче змахнув руками.
— Річард, але це ж…
— Дозвольте йому зробити все, як він хоче, — сказала Ніккі, відводячи очі. — Ми почули достатньо. Для нього це важливо, тому дозвольте ж йому зробити те, що він вважає за необхідне. Схоже, це єдиний шанс, щоб, нарешті, владнати питання.
Перш ніж Зедд встиг відповісти, з-за червоних колон в протилежному кінці залу з'явилася Морд-Сіт. Її світле волосся було заплетене в косу, як у Кари. Вона була не настільки висока, як Кара, не така худорлява, як вона, але так несла себе, що здавалася величною. Вона ішла, ніби не боялася нічого на світі і в будь-який момент готова була довести це.
— Що відбувається? Я почула… — В її погляді з'явилося раптове здивування. — Кара? Ти?
— Рікка, — з посмішкою вклонилася Кара, — Як приємно знову бачити твоє обличчя.
Уклін Рікки був нижчим, ніж уклін Кари. І тут вона помітила Річарда. Вона зробила крок вперед.
Її очі розширилися.
— Лорд Рал, я не бачила вас з тих пір як…
Річард кивнув.
— З тих пір, як я був у Народному Палаці, в
