Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Террі Гудкайнд

Річард вперто хитнув головою.

— Ні, не вона. Це всього лише виверт.

— Виверт? — Зедд підняв голову і примружився. — Про що ти? Про який виверт?

— Вони полювали на неї — шпигуни Ордена полювали за Келен. За їх намовою Рада засудила її на смерть, і щоб припинити переслідування ти наклав на неї чари видимої смерті.

— Що? Чари видимої смерті, Річард? Та чи знаєш ти, що таке ці чари?

— Зрозуміло, знаю. Але ж так і було. Тобі довелося симулювати її смерть, щоб Орден повірив, що вони домоглися успіху, а вона змогла б спокійно втекти. Хіба ти не пам'ятаєш? Цей надгробний камінь був зроблений за твоїм наказом. Незабаром я приїхав в Ейдіндріл, щоб знайти її, але це заклинання обдурило навіть мене. Я тоді теж вирішив, що вона померла, але помилився.

Замішання пройшло, і тепер Зедд виглядав серйозно схвильованим.

— Річард, я не розумію, що з тобою відбувається, але це просто…

— Ви обидва тоді зникли, але залишили на надгробному камені повідомлення для мене, — кажучи це Річард тикав Зедда пальцем в груди при кожному слові. — Ви дали мені знати, що насправді вона все ще жива. Щоб позбавити мене від розпачу. Щоб я не подумав зробити з собою що-небудь. Треба сказати, поки я не зрозумів правди, я був дуже близький до такого рішення.

Зедд прямо виливав розлад, нетерпіння і занепокоєння. Ці почуття були дуже знайомі Ніккі.

— Про яке повідомленні ти говориш, мій хлопчику?

— Слова на надгробному камені. Напис. Це було повідомлення для мене.

Зедд уперся кулаками в стегна.

— Про що ти? Що за повідомлення? Про що в ньому йшлося?

Річард почав крокувати, притискаючи кінчики пальців до скронь. Він бурмотів щось про себе, мабуть намагаючись точно пригадати ту фразу.

Або ж, подумала Ніккі, він намагається вигадати пояснення, щоб воно відповідало його фантастичній історії, його придуманій правді. Вона знала, що цього разу він зробив помилку, і помилка ця зруйнує всі його фантазії. Реальність стискалася навколо нього, навіть якщо він не хоче цього визнавати. Але скоро повинен буде зробити це.

Ніккі побоювалася цього з'єднання правди і вимислу. Незважаючи на бажання Річарда розібратися зі своїми помилковими спогадами, вона боялася болю, який принесе йому зіткнення з реальністю. А ще більше вона боялася того, що буде, якщо він не побачить правди чи відмовиться бачити її, скочуючись все глибше в свій світ фантазій. Назавжди.

— Не тут, — бурмотів він. — Щось про те, що вона не тут. І ще щось про моє серце…

Зедд, підпираючи щоку зсередини язиком, намагався уявити, що могло статися, дивлячись на онука, який крокував взад і вперед.

— Ні, — сказав Річард, різко зупиняючись. — Ні, не моє серце. Там сказано не так. Це великий камінь. Тепер я згадав. Там сказало «Келен Амнелл, Мати-сповідниця. Вона не тут, а в серцях тих, хто любить її».

— Це було повідомлення для мене, щоб я не втратив надію, щоб не вирішив, що вона дійсно мертва. Насправді, її в тій могилі не було.

— Річард, — м'яко вимовив Зедд, намагаючись втішити його, — це досить поширені слова, на могилах часто пишуть щось схоже. Ймовірно, могильники заздалегідь готують камені зі словами, подібними цим.

— Але вона не була похована там! Не була! Там сказало «вона не тут»… І цьому була причина…

— Тоді хто ж похований в її могилі?

Річард сторопів.

— Ніхто, — нарешті відповів він. Його погляд блукав по боках, поки він обмірковував усе. — Пані Сандерхолт, кухарка з Палацу — її теж обдурило твоє заклинання, як і всіх інших. Коли я приїхав сюди, вона розповіла, що ти стояв біля ешафота, коли стратили Келен. Вона страшенно переживала з цього приводу. Але я зрозумів, що ти ніколи б не зробив нічого такого, значить це був один із твоїх трюків. Пам'ятаєш, що ти говорив мені? Іноді краща магія — це хороший трюк.

Зедд кивнув.

— Що ж, з цим я згоден.

— Пані Сандерхолт розповіла, що тіло Келен було спалено на похоронному багатті, і що Перший Чарівник особисто займався цим. Вона сказала, що попіл Келен був похований під цим величезним каменем. Пані Сандерхолт навіть особисто провела мене в той відокремлений дворик, де ховали сповідниць і показала мені могилу. Я думав, вона мертва, я був у розпачі — поки не прочитав повідомлення, висічене на камені, яке ви двоє залишили, коли їхали.

Річард знову схопив діда за плечі.

— Бачиш? Це був виверт, щоб збити зі сліду ворогів. Насправді вона не померла, і її не ховали там. У могилі нічого немає, крім, можливо, купки якогось попелу.

Ніккі вирішила, що Річард придумав досить зручне пояснення, що тіло було спалене, та й історія з чарами видимої смерті була відмінною. Попіл ідентифікувати неможливо. Його вигадки завжди дуже логічно пояснювали відсутність реальних доказів. Ніккі не знала, чи дійсно було прийнято кремувати сповідниць, але якби це було правдою, у нього з'явився би дуже зручний привід підтримати свою фантазію так, щоб ніхто не зміг би довести зворотного.

Якщо, звичайно, він не вигадав похоронне багаття, і сповідниць не прийнято було ховати інакше.

— Значить, ти пішов туди? — Запитав Зедд. — Вниз, де знаходилася могила?

— Так, а потім прийшла Денна…

— Денна померла, — сказала Кара, вперше перервавши його. — Ви вбили її, щоб звільнитися з Народного Палацу. Вона не могла бути там… якщо, звичайно, там не з'явився її дух.

— Правильно, — відповів Річард, повертаючись до Кари. — Так і було. Вона прийшла, як дух, і відвела мене до Келен, в якесь місце між світами, де ми були разом.

Кара коротко глянула на чарівника. Вона не змогла приховати сумнів у погляді, тому старанно відводила очі і чесала шию.

Ніккі захотілося кричати. Його історія ставала хитромудрою до безумства. Вона пам'ятала, як в дитинстві аббатиса сказала