Мандри убивці - Робін Хобб

Спершу навчив мене чисел, тоді читати. Довірив мені догляд за своїм конем. Тоді додалися його собаки і яструб. Тоді загальний нагляд за в’ючними і тягловими тваринами. Але навчав мене не тільки праці. Чистоти. Чесності. Цінував те, що мої мати з бабою намагалися прищепити мені багато років тому. Він показав мені все це як чоловічі цінності, а не тільки звичаї в жіночому домі. Навчив мене бути людиною, а не твариною в людській подобі. Показав мені, що це все більше за правила, що це спосіб життя. Життя, а не прожитку.

Барріч замовк. Я чув, як він встає. Підійшов до столу, взяв пляшку бузинового вина, залишену Чейдом. Я дивився, як він кілька разів крутнув її в руці. Тоді відклав. Сів на один зі стільців і втупився у вогонь.

— Чейд казав, що завтра я повинен тебе залишити, — тихо промовив він. — Думаю, він має рацію.

Я сів і глянув на нього. Світло дедалі слабшого вогню кидало тіні на його обличчя. Я не міг нічого відчитати в його очах.

— Чейд каже, що ти надто довго був моїм хлопцем. Хлопцем Чейда, хлопцем Веріті, навіть хлопцем Пейшенс. Ми затримали тебе у хлоп’ячому віці, надміру за тобою наглядали. Він вважає, що, коли настав твій час ухвалювати чоловічі рішення, ти робив це як хлопець. Імпульсивно. З наміром мати рацію, з наміром бути добрим. Але самих намірів не досить.

— То мене посилали вбивати людей, щоб затримати у хлоп’я-чому віці? — з недовірою спитав я.

— Ти взагалі мене слухав? Я вбивав людей, коли був хлопцем. Мене це не зробило мужчиною. Тебе теж.

— То що ж я маю робити? — саркастично спитав я. — Пошукати принца, який би мене навчав?

— Ось. Бачиш? Хлоп’яча відповідь. Ти не розумієш, тому стаєш сердитим. І їдким. Ставиш мені запитання, наперед знаючи, що відповідь тобі не сподобається.

— Яка саме?

— Я міг би тобі сказати: можеш зробити щось гірше, ніж шукати принца. Але не казатиму, що тобі робити. Чейд відрадив мене від цього. Думаю, він має рацію. Не в тому річ, що я вважаю твоє мислення хлоп’ячим. Не більше, ніж у мене у твоєму віці. Гадаю, ти мислиш, як тварина. Завжди живеш сучасним, не думаєш про завтра, не пам’ятаєш, що було вчора. Знаю, — ти розумієш, про що я. Ти перестав жити по-вовчому, бо я тебе до цього присилував. А тепер я мушу дати тобі спокій, щоб ти вирішив, як хочеш жити. Як вовк чи як людина.

Він зустрівся зі мною поглядом. У його очах було аж надто багато розуміння. Мене злякала думка, що він справді знає, перед лицем чого я постав. Я заперечив цю можливість — цілковито відкинув її. Повернувся до нього плечем, майже сподіваючись, що мене знов охопить гнів. Та Барріч сидів мовчки.

Врешті-решт я глянув на нього. Він вдивлявся у вогонь. Минув довгий час, доки я проковтнув гордість і спитав:

— Що ти збираєшся робити?

— Я вже казав. Завтра вранці йду звідси.

Ще тяжче було поставити наступне запитання.

— Куди ти підеш?

Він кашлянув. Здавався зніяковілим.

— Є одна людина, мій друг. Вона самотня. Там, де вона живе, може придатися чоловіча сила. Слід полагодити дах, і в полі є робота. Я побуду там якийсь час.

— Вона? — зважився спитати я, звівши брову.

Його голос був рівним.

— Нічого такого. Просто друг. Можливо, ти сказав би, що я знайшов іще когось, про кого можу подбати. Може, й так. Може, настав час подбати про того, кому це справді потрібно.

Тепер я втупився у вогонь.

— Баррічу. Мені це справді було потрібно. Ти повернув мене з краю прірви, знову зробив людиною.

Він пирхнув.

— Якби я з самого початку зробив усе правильно, ти ніколи б не опинився на краю прірви.

— Ні. Натомість лежав би в могилі.

— Хіба? Регал ніяк не міг би звинуватити тебе у вживанні магії Віту.

— Знайшов би інший привід мене вбити. Чи просто нагоду. Він справді не потребує жодної вимовки, аби робити те, що хоче.

— Можливо. А можливо, й ні.

Ми сиділи, дивлячись, як гасне вогонь. Я потягся до вуха, намацав застібку моєї сережки.

— Хочу віддати її тобі.

— Я волів би, щоб ти її зберіг. Носи її. — Звучало майже як просьба. Це було дивно.

— Я не заслуговую на те, що означає для тебе ця сережка. Я її не заробив, не маю на неї права.

— Те, що вона означає, не можна заслужити. Я дав тобі цю річ. Байдуже, чи заслужив ти її. Носитимеш чи ні, — однаково тримай у себе.

Я залишив сережку у вусі. Маленька срібна сіточка з пі­йманим блакитним самоцвітом усередині. Колись Барріч дав її моєму батькові. Пейшенс, не знаючи значення сережки, передала її мені. Я не знав, чого він хотів, щоб я її носив. З тієї ж причини, через яку віддав сережку моєму батькові? Я відчував, що за цим стоїть щось більше, але він нічого мені не сказав, а я не питав. Попри те, я чекав ще якогось запитання від нього. Та Барріч лише підвівся. Я чув, як він вкладається в ліжко.

Я шкодував, що він не поставив мені того запитання. Мені було боляче, що він цього не зробив. Хай там як, я відповів.

— Не знаю, що зроблю, — сказав я у темряву кімнати. — Все життя, завжди я мав завдання, яке мусив виконати, вчителів, яких мусив задовольнити. А тепер не маю… це дивне відчуття.

Якусь мить я думав, що він взагалі не відповість. Тоді він зненацька промовив:

— Я теж його знав.

Я глянув на темну стелю.

— Я думав про Моллі. Часто. Ти знаєш, куди вона пішла?

— Так.

Коли він більше нічого не сказав, я зрозумів, що краще не просити.

— Я знаю, що наймудріше рішення — це дати їй піти. Вона вірить, що я мертвий. Сподіваюся, той, до кого вона пішла, піклується про неї краще, ніж це робив я. Сподіваюся, він любить її так, як вона цього заслуговує.

Покривала Барріча зашелестіли.

— Що ти маєш на увазі? — обережно спитав він.

Промовити це було тяжче, ніж я думав.

— Того дня, коли вона мене покинула, сказала, що є хтось інший. Хтось, про кого вона дбала, як я дбав про свого короля. Хтось, кого вона цінує понад усе і всіх у своєму житті. — Горло мені раптово стиснулося. Я глибоко зітхнув, намагаючись позбутися цієї конвульсії. — Пейшенс мала рацію, — сказав я.

— Так, мала, — погодився Барріч.

— Не можу винуватити за це нікого, крім себе самого. Дізнав­шись, що Моллі в безпеці, я мав дозволити їй піти власною дорогою. Вона заслуговує чоловіка, що віддасть їй увесь свій час, усю свою вірність…

— Так, заслуговує, — немилосердно погодився Барріч. — Шкода, що ти не зрозумів цього, перш ніж із нею зблизився.

Зізнатися собі у провині — це одне. Геть інше — мати