Мандри убивці - Робін Хобб

друга, який не тільки з тобою погоджується, а ще й покаже всю глибину твого падіння. Я не заперечив і не спитав, звідки він це знає. Якщо від Моллі, то не хотів знати, що ще вона йому сказала. Якщо він здогадався сам, то не хотів знати, що був таким прозорим. Я відчув приплив якогось почуття, такої люті, що ледь не загарчав на нього. Натомість прикусив язика і присилував себе задуматися, що саме я відчуваю. Провину і сором, що це закінчилося для неї болем, що змусило її засумніватися у своїй вартості. І певність, що хай якою помилкою було наше кохання, воно було також і правильним. Знову запанувавши над своїм голосом, я тихо промовив:

— Ніколи не шкодуватиму, що я кохав її. Лишень за тим, що не зміг зробити її своєю дружиною перед очима всіх так само, як була нею в моєму серці.

Барріч нічого на це не відповів. Та за якийсь час тиша, що нас розділяла, стала оглушливою. Через неї я не міг спати. Нарешті озвався:

— Отож. Здається, завтра кожен із нас піде власною дорогою.

— Я теж так думаю, — відповів Барріч. За якийсь час додав: — Удачі тобі.

Це справді звучало так, наче він розумів, скільки удачі я потребуватиму.

Я заплющив очі. Був зараз такий втомлений. Дуже втомлений. Втомлений тим, що завдавав болю людям, яких любив. Та це вже сталося. Завтра Барріч піде, а я буду вільний. Вільний рушити туди, куди прагне моє серце і ніхто ззовні не втрутиться.

Вільний піти до Трейдфорда і вбити Регала.

Розділ 3. Ціль

Скілл — традиційна магія королівського роду Провісників. Хоча й скидається на те, що найсильнішим він є у королівській кровній лінії, однак нерідко прояви Скіллу, нехай і слабшого, трапляються в осіб, лише віддалено споріднених з династією Провісників або ж у чиїх жилах водночас плине кров як люду Шести герцогств, так і мешканців Зовнішніх островів. Це магія розуму, яка дає скіллеру змогу безмовно спілкуватися на відстані. Можливості Скіллу різноманітні; у своїй найпростішій формі він може бути використаний для передачі звісток, для впливу на думки ворогів (чи друзів), щоб скерувати їх у потрібному напрямку. Вади Скіллу двоїсті: часте його вживання вимагає великої кількості енергії, а ще він стає для скіллерів привабою, яку помилково називають задоволенням. Правильніше б назвати її ейфорією, що збільшується разом із силою та тривалістю Скіллу. Вона може викликати у скіллера залежність, яка врешті-решт підточує психічні та фізичні сили, перетворивши мага на велике заслинене немовля.

Барріч пішов наступного ранку. Коли я прокинувся, він уже встав, одягнувся і ходив по хатці, пакуючи речі. Це не зайняло йому багато часу. Зібрав своє майно, але залишив мені більшу частку запасів. Хоча звечора ми не пили, проте обидва розмовляли так тихо, а рухалися так обережно, наче переживали ранкове похмілля. Так уклінно зверталися один до одного, що це здалося мені гіршим, ніж якби ми зовсім між собою не розмовляли. Я хотів попрохати у нього пробачення, благати його змінити своє рішення, зробити щось, однаково що, тільки б наша дружба не закінчилася саме так. Водночас я хотів, щоб він уже пішов, щоб це вже закінчилося, щоб уже було завтра, світанок нового дня, а я зостався сам. Тримався свого рішення так, як хапаються за гостре вістря ножа. Підозрюю, що Баррічеві почуття були подібними, бо інколи він зупинявся і дивився на мене, наче бажаючи щось сказати. Тоді наші погляди зустрічалися, і так тривало якусь мить, аж доки хтось не відводив очей. Між нами витало надто багато безсловесного.

Страшенно швидко він був готовий до відходу. Закинув клунок на плече, взяв дорожню палицю, що чекала біля дверей. Я стояв, дивлячись на нього і думаючи, який незвичний вигляд він має. Барріч, затятий вершник, йде пішки. Сонце раннього літа, проміння якого лилося крізь відчинені двері, показало мені чоловіка, що наближався вже до схилу середнього віку. Біле пасмо волосся, яке відмічало його шрам, провіщало сивину, та вона й почала вже проявлятися в його бороді. Був сильним і справним, але його молодість, без сумніву, проминула. Дні повноти сил він провів, доглядаючи мене.

— Що ж, — грубувато сказав він. — Прощавай, Фітце. Щасти тобі.

— І тобі щасти, Баррічу. — Я швидко перейшов кімнату та обійняв його, перш ніж він устиг відступити.

Він теж мене обійняв швидким стисканням, яке ледь не поламало мені ребер, а тоді відкинув волосся з мого обличчя.

— Іди й причешися. Скидаєшся на дикуна.

Йому майже вдалось усміхнутися. Відвернувся від мене й пішов. Я стояв і дивився, як він іде. Думав, що не озирнеться, але на другому кінці пасовища він обернувся і підняв руку. У відповідь я підняв свою. Затим він зник, поглинутий лісом. Якийсь час я сидів на приступці, вдивляючись туди, де бачив його востаннє. Якщо триматимусь свого плану, можуть пройти роки, перш ніж я знову його побачу. Якщо взагалі побачу. Відколи мені виповнилося шість літ, Барріч завжди був у моєму житті. Я завжди міг розраховувати на його силу, навіть якщо й не хотів цього. Тепер його не стало. Як Чейда, як Моллі, як Веріті, як Пейшенс.

Я подумав про все, що сказав йому минулого вечора, і затремтів від сорому. «Це було необхідно», — сказав собі. Я хотів відіслати його геть. Але надто багато промовленого вибухнуло зі старих образ, які віддавна ятрилися в мені. Я не хотів казати йому всього цього. Хотів лише прогнати його, а не завдати тяжкої рани. Як і Моллі, він пішов, забравши з собою сумніви, які я в нього вселив. Уразивши у своєму шаленстві гордість Барріча, я дощенту зруйнував ту невелику повагу, яку й досі мав до мене Чейд. Припускаю, що якась дитинна моя частка сподівалася: одного дня я зможу до них повернутися, одного дня ми знову заживемо спільним життям. Тепер я знав, що цього ніколи не буде.

— Кінець, — тихо сказав я собі. — Те життя минуло, відпусти його.

Тепер я був вільний від них обох. Вільний від накладених ними обмежень, вільний від їхніх ідей честі та обов’язку. Вільний від їхніх сподівань. Ніколи більше не повинен буду дивитися їм в очі та пояснювати, що я зробив. Вільний зробити ту єдину річ, на яку я мав запал та відвагу, єдину річ, яку міг зробити, щоб остаточно залишити позаду своє давнє життя.

Я вб’ю Регала.

Зрештою, це справедливо. Він убив мене першим. Переді мною ненадовго з’явилася примара обітниці, яку я дав колись королю Шрюду, що ніколи не вб’ю нікого з його людей. Я відштовхнув її, згадавши, що Регал убив того, хто дав цю обіт­ницю, так само як і того, кому я її дав. Того Фітца більше не було. Ніколи вже я не постану перед королем Шрюдом і не складу йому звіту про результат місії, ніколи більше не буду людиною короля, щоб позичати силу Веріті. Леді Пейшенс ніколи більше не смикатиме мене десятками дріб’язкових доручень, украй важливих для неї самої. Вона оплакала мене як мертвого. І Моллі. Сльози запекли мені очі, коли я змірив глибину свого болю. Вона покинула мене ще до того, як Регал мене вбив, але я поклав на нього відповідальність