Мандри убивці - Робін Хобб

Я глянув йому в очі й відвів погляд, побачивши там болісне здивування.

— Ні, — глухо сказав я, перевівши подих. — Не бачиш, не можеш знати. Не можеш навіть уявити, що ти в мене відібрав. Я мав бути мертвим, але ти не дозволив мені померти. Все з найкращими намірами, завжди певний, що робиш так, як слід, хай скільки болю це мені завдає. Але хто ж дав тобі це право наді мною? Хто вирішив, що ти можеш це зі мною робити?

У кімнаті не було жодного іншого звуку, крім мого голосу. Чейд завмер, а вираз Баррічевого обличчя тільки додав мені гніву. Я бачив, як він зосереджується. Зачерпнувши зі своєї гордості та гідності, він тихо промовив:

— Це твій батько доручив мені, Фітце. Я зробив усе для тебе якнайкраще, як міг, хлопче. Останнє, що сказав мені Чівелрі, мій принц, це слова: «Добре його виховай». І я…

— Поклав наступні десять літ свого життя на виховання чужого бастарда, — перебив я його з диким сарказмом. — Взяв мене під свою опіку, бо це те єдине, що ти насправді вмів робити. Баррічу, ти все своє життя опікувався кимось іншим, ставлячи на перший план когось іншого, промінявши будь-який нормальний спосіб життя на благо когось іншого. Вір­ний, як пес. Чи ж ти ніколи не думав, як це — належати самому собі й ухвалювати власні рішення? А може, страх перед цим штовхає тебе до пляшки?

Мій голос перетворився на крик. Коли мені забракло слів, я втупився в нього, груди мені здіймалися й опускалися, видихуючи так мій гнів.

Лютуючи в дитинстві, я часто обіцяв собі, що одного дня він заплатить за кожного стусана, якого мені вліпив, за кожне стійло, яке я мусив почистити, хоч думав, що через утому звалюся з ніг. Мої останні слова стали виконанням тієї дітвацької обітниці, ще й сторицею. Барріч широко розплющив очі, онімівши від болю. Я бачив, як його груди раз у раз здіймаються, наче йому забило подих. У його очах було таке потрясіння, наче я зненацька встромив у нього ніж.

Я витріщався на нього. Не знаю достеменно, звідки взялися ті слова, але було надто пізно, щоб забрати їх назад. Сказавши «вибач», я не міг їх скасувати, не міг хоч трохи змінити. Зненацька у мене з’явилася надія, що він мене вдарить, що зробить принаймні це для нас обох.

Він невпевнено підвівся, ніжки крісла човгнули по дерев’я­ній підлозі. Зробив крок уперед, а крісло тим часом перехилилося і з грюканням упало. Барріч, що так рівно тримався, налившись бренді по вінця, тепер хитався, наче п’яний. Ді­стався дверей і вийшов у ніч. Я просто сидів, відчуваючи, як щось у мені затихає. Сподівався, що це моє серце.

Якийсь час панувало мовчання. Довгий час. Тоді Чейд зітхнув.

— Чому? — тихо спитав він за мить.

— Не знаю. — Як добре я вмів брехати. Чейд сам мене навчив. Я глянув у вогонь. Був такий момент, коли я майже зважився все йому пояснити. Але вирішив, що не можу. Отямившись, виявив, що кажу щось не те, ходжу околяса. — Мабуть, я мусив від нього звільнитися. Від усього, що він для мене зробив, навіть коли я цього не хотів. Він мусить припинити робити те, за що я ніколи з ним не розплачуся. Те, що ніхто не повинен робити для іншого, жертви, які ніхто не повинен приносити іншим. Не хочу більше бути його боржником. Не хочу бути нічиїм боржником.

Озвавшись, Чейд говорив спокійно і по суті. Його довгопалі долоні лежали на колінах, спокійні, майже розслаблені. Проте зелені очі набрали кольору мідної руди, у них з’я­вився гнів.

— Відколи ти повернувся з Гірського королівства, то поводився так, наче постійно рвався до бою. Байдуже з ким. Коли в дитинстві ти супився чи сердився, я приписував це тому, що ти ще хлопець із хлоп’ячими судженнями та роздратуваннями. Але ти повернувся… розгніваним. Наче збунтувався проти всього світу, підбурюючи його вбити тебе, якщо зможе. Йдеться не лише про те, що ти став Регалові впоперек дороги: ти занурився у стихію, що була для тебе найнебезпечнішою. Не сам лиш Барріч це помітив. Озирнися на останній рік. Коли я так роблю, то щоразу бачу: ось Фітц балансує на самому краю, ось він лається зі світом, то в центрі кулачної бійки, то всередині битви, то весь забинтований, то п’яний, як рибалка, то в’ється шнурком і канючить ельфійську кору. Чи був ти колись спокійним і замисленим, веселився колись із друзями чи просто мирно жив? Як не кидав виклик своїм ворогам, то відштовхував геть своїх друзів. Що трапилося між тобою і блазнем? Де тепер Моллі? Щойно ти викинув за поріг Барріча. Хто буде наступним?

— Думаю, ти.

Ці слова самі вирвалися в мене. Я не хотів їх промовляти, але не міг і стримати. Час настав.

— Ти вже близенько до цього підійшов, розмовляючи так із Баррічем.

— Я знаю, — прямо сказав я. Глянув йому в очі. — Давно вже все, що я роблю, не подобалося тобі. Чи Баррічу. Чи ще комусь. Скидається на те, що останнім часом я не можу ухвалити жодного доброго рішення.

— Я ладен це підтвердити, — немилосердно погодився Чейд.

І тут жар мого гніву повернувся, спалахнувши полум’ям.

— Може, це тому, що мені ніколи не давали шансу ухвалювати власні рішення. Може, тому, що я надто довго був для всіх «хлопцем». Стаєнним пахолком Барріча, твоїм учнем-убивцею, улюбленцем Веріті, пажем Пейшенс. Коли ж я стану своїм і собою? — несамовито кинув я.

— А коли ж було інакше? — з таким самим палким натиском спитав Чейд. — Ти нічого іншого не робив, відколи повернувся з Гір. Пішов до Веріті та заявив йому, що тобі обридло вбивати тихцем, — саме тоді, коли така тиха робота була необхідною. Пейшенс намагалася перестерегти тебе від надмірної близькості з Моллі, але ти й там краще знав, що робити. Це перетворило Моллі на мішень. А Пейшенс ти втягнув у змови, які наразили її на небезпеку. Ти пов’язався з вовком, попри все, що казав тобі Барріч. Ставив під сумнів кожне моє рішення щодо здоров’я короля Шрюда. А передостанньою твоєю дурістю в Оленячому замку була добровільна згода на участь у повстанні проти корони. Через тебе ми опинилися так близько до громадянської війни, як не були впродовж століття.

— Якою ж була моя остання дурість? — з гіркою цікавістю спитав я.

— Убивство Джастіна й Серени, — спокійно звинуватив мене він.

— Вони саме вичерпали до смерті мого короля, Чейде, — крижаним тоном зауважив я. — Убили його в мене на руках. Що я мав зробити?

Він підвівся і якимсь дивом йому вдалося височіти наді мною, як колись.

— Стільки літ навчаючись у мене, з усією моєю наукою тихої роботи, ти бігав по замку з оголеним ножем, одній перерізав горлянку, другого заколов на смерть у Великій залі, на очах усієї зібраної там шляхти… Мій чудовий учень-убивця! То був єдиний спосіб, яким ти міг цього досягти?

— Я був розлючений! — ревнув я йому.

— Саме так! — ревнув він у відповідь. — Ти був розлючений. Тож знищив усю нашу владну підпору в Оленячому