Мандри убивці - Робін Хобб

в місце, яке міг побачити тільки я. Світло повільно змінювалося, вечір переходив у сутінки. Моє рішення росло так само повільно і невблаганно, як наповзала темрява. Серце криком кричало, опираючись, але альтернативи були нестерпними. Скріпивши серце, я відважився.

Коли я повернувся, було вже темно. Підкрався до хати підібгавши хвоста. Дивно було повертатися додому, знову ставши вовком, вдихати запах диму, що цівкою здіймався вгору, як щось людське, кліпати, коли вогонь зблискував крізь шпарини у віконницях. Я неохоче звільнив свідомість від Нічноокого.

Ти не волів би полювати зі мною?

Я волів би полювати з тобою. Але цієї ночі не можу.

Чому?

Я труснув головою. Край рішення був таким тонким і свіжим, що я не смів випробовувати його словами. Зупинився на узліссі, щоб змахнути з одягу листя і бруд, відкинути волосся назад і зв’язати його у хвіст. Сподівався, що моє обличчя не брудне. Випростав плечі, змусив себе підступити до хати, відчинити двері, ввійти і глянути на них. Я почувався страшенно беззахисним. Вони ділилися відомостями про мене. Обидва знали майже всі мої таємниці. Моя пошарпана гордість звисала зараз шматтям. Хіба можу я стати перед ними і сподіватися, що вони сприйматимуть мене як чоловіка? Але я не міг їх у цьому звинувачувати. Вони намагалися мене врятувати. Від мене самого, правда, але, попри все, врятувати. Не з їхньої провини те, що вони врятували, не варте клопоту і ні на що не придатне.

Коли я ввійшов, вони сиділи при столі. Якби я так утік кілька тижнів тому, то після повернення Барріч схопився б, добряче мною струснув та ще й дав доброго стусана. Я знав, що таке відійшло в минуле, але пам’ять змусила мене до обережності, яку я не міг цілковито приховати. Однак на його обличчі малювалося лише полегшення, тимчасом як Чейд дивився на мене засоромлено і стурбовано.

— Я не хотів так сильно на тебе тиснути, — щиро сказав він, перш ніж я встиг озватися.

— Ти не тиснув, — тихо відповів я. — Лише вклав пальця туди, де я сам собі тиснув найсильніше. Інколи людина не знає, як тяжко вона поранена, доки хтось інший не промацає рану.

Я присунув стілець до столу. Після тижнів простої їжі було майже шоком побачити на столі сир, мед і вино з чорної бузини. Був іще буханець хліба, а на додачу піймана Баррічем форель. Якийсь час ми просто їли, не кажучи нічого, крім прохання щось передати. Здавалося, що це зменшило напругу. Але, коли вечеря закінчилася, а її рештки прибрано, напруга повернулася.

— Тепер я збагнув твоє запитання, — зненацька сказав Барріч. Ми з Чейдом здивовано на нього глянули. — Кілька днів тому, коли ти спитав, що ми робитимемо далі. Розумієш, я вважав тоді, що Веріті зник. Кеттрікен виношує його спадкоємця, але вона у безпеці в Гірському королівстві. Я більше нічого не можу для неї зробити. Якби ж я втрутився якось, то міг би зрадити її іншим. Найкраще дозволити їй залишатися у безпечній схованці, між людьми її батька. Аж до часу, коли дитина досягне такого віку, що зможе сягнути по престол… ну, як не лежатиму ще тоді в могилі, то зроблю, що зможу. Так я собі думав. Я вважав тоді, що служба моєму королю на сьогодні для мене скінчилася. Тож коли ти мене спитав, я бачив лише потребу подбати про нас самих.

— А тепер? — тихо промовив я.

— Якщо Веріті досі живий, то трон посів узурпатор. Я клявся служити своєму королю. Як Чейд. Як і ти.

Вони обидва дуже пильно на мене дивилися.

Тікай знову.

Не можу.

Барріч здригнувся, наче я дзюгнув його шпилькою. Я міркував, чи кинувся б він за мною, щоб зупинити, коли б я рушив до дверей? Але він не подав ні слова, ні жесту. Просто чекав.

— Я ні. Той Фітц помер, — прямо сказав я.

Барріч мав такий вигляд, наче я його вдарив. Але Чейд спокійно спитав:

— Чого ж ти досі носиш шпильку короля Шрюда?

Я сягнув до шпильки й витяг її з коміра. Мав у ту мить намір сказати: забирай і це, і все, з ним пов’язане. Я з цим покінчив. Не маю на це охоти. Натомість сів, дивлячись на шпильку.

— Бузинового вина? — запропонував Чейд, але не мені.

— Ніч холодна. Зроблю чаю, — заперечив Барріч.

Чейд кивнув. Я й досі сидів, тримаючи в руці шпильку. Червоне і срібне. Я згадав руки мого короля, коли він пришпиляв її до хлоп’ячої сорочки. «Ось, — сказав він. — Тепер ти мій». Але тепер він мертвий. Чи це звільняло мене від обітниці? А останні слова, які він мені сказав? «Що я з тобою зробив?» Я знову відштовхнув це запитання. Куди важливіше, хто я тепер? Чи я тепер те, що зі мною зробив Регал? Чи можу я від цього втекти?

— Регал сказав колись, — задумливо промовив я, — наче досить мені почухатися, щоб видряпати безіменного хлопця-псаря. — Я підвів голову і змусив себе глянути Баррічу в очі. — Це було б добре життя.

— Справді? — спитав Барріч. — Був час, коли ти думав інакше. Хто ж ти, Фітце, якщо не людина короля? Чим займешся? Куди підеш?

Куди я пішов би, коли б був вільним? «До Моллі!» — скрикнуло моє серце. Я труснув головою, відкидаючи цю думку, перш ніж вона мене пронизала. Ні. Я втратив її навіть раніше, ніж утратив життя. Я обмірковував свою порожню гірку свободу. Насправді було тільки одне місце, куди я міг податися. Я стис волю в кулак, підвів голову й рішуче глянув Баррічу в очі.

— Йду геть. Куди завгодно. До Держав Чалседу, до Бінгтауна. Я вмію поводитися з тваринами, з мене добрий писар. Зароблю на прожиток.

— Тут сумнівів нема. Але прожиток — це не життя, — зауважив Барріч.

— То що ж тоді життя? — з натиском спитав я, раптово й насправді розгнівавшись. Чого завжди робити все таким тяжким? Слова й думки зненацька полилися з мене, наче отрута з гнійної рани. — Ти хотів би, щоб я присвятив себе моєму королю і приніс у жертву все інше, як і ти. Покинув жінку, яку кохаю, пішов слідом за королем, наче пес за його ногами, як і ти. А коли цей король тебе покинув? Ти проковт­нув це, виховував для нього його бастарда. Потім у тебе геть усе відібрали: стайні, коней, собак, людей, якими ти командував. Нічого тобі не залишили, навіть і даху над головою, — ті королі, яким ти присягав. І що ти зробив? Не маючи вже нічого іншого, ти вчепився в мене, витяг бастарда з домовини і змусив його повернутися до життя. Життя, яке я ненавиджу, якого не хочу!

Я зі звинуваченням глянув на нього. Він видивився на мене, неспроможний і слова сказати. Я хотів зупинитися, але щось штовхало мене вперед. Гнів був добрим, як очисний вогонь. Я стис долоні в кулаки і пристрасно вів далі:

— Чого ти завжди тут? Чого завжди ставиш мене на ноги, щоб мене знову звалили на землю? Навіщо? Щоб я став твоїм боржником? Дав тобі право на моє життя, бо сам не маєш хребта, щоб жити власним? Все, що ти хочеш, — це зробити мене таким самим, як і ти, людиною без власного життя, людиною, що віддасть усе за свого короля. Хіба ж ти не бачиш, що бути живим — це щось більше, ніж віддавати