Мандри убивці - Робін Хобб

Коли це сталося вперше, коли я вперше схопився з безсловесним криком, Барріч скотився з ліжка, поклав руку мені на плече і спитав, чи все гаразд. Я відштовхнув його від себе так різко, що він ударився об стіл і ледь не перевернув його. Страх і гнів перейшли у мить шаленства, коли я вбив би його тільки за те, що він був там, куди я міг дотягнутися. У цю мить я відкидав і зневажав себе так сильно, що прагнув одного — знищити все, що було мною чи зі мною межувало. Дико відштовхнув увесь світ, майже відсунувши геть власну свідомість. «Брате, брате, брате», — з відчаєм завив усере­дині мене Нічноокий, а Барріч хитнувся назад із нерозбірливим криком. За мить я зумів перевести подих і пробурмотіти Баррічу:

— Просто страшний сон. Вибач. Я ще спав, це просто сон.

— Ясно, — грубувато відповів він, а тоді задумливіше: — Ясно.

Барріч повернувся до свого ліжка. Але я знав: він розуміє, що не може мені в цьому допомогти. І це все.

Кошмари приходили не щоночі, але настільки часто, що я боявся ліжка. Барріч удавав тоді, наче спить, але, змагаючись самотньо у нічній битві, я знав, що він не спить. Я не пам’ятав цих снів, лише гнітючий жах, який вони приносили. Я вже й раніше відчував страх. Часто. Боявся, коли бився з перекованими, боявся, коли ми вели бій з піратами червоного корабля, боявся, зустрівшись віч-на-віч із Сереною. Такий страх перестерігав, збуджував, змушував вдаватися до крайніх засобів, щоб зостатися живим. Але нічний страх був підсвідомим жахом. Годі було з ним змагатися, залишалася тільки надія, що прийде смерть і покладе йому край, бо я був зламаний і знав: радше віддам усе, ніж постану перед лицем нового болю.

Нічим відповісти такому страхові чи сорому, який приходить після нього. Я випробував гнів, випробовував ненависть. Не можна було втопити його ні в сльозах, ні у бренді. Він проникав у мене, як огидний запах, і забарвлював кожен мій спогад, не даючи мені ясно побачити, ким я був. Жодна мить радості, пристрасті чи запалу, які я міг згадати, не були цілковито такими, як насправді, бо моя свідомість завжди по-зрадницькому додавала: «Так, ти це мав, якийсь час, але потім надійшло те й те, і ще те, і от, хто ти тепер». Цей страх відбирав мені сили і постійно сидів у мені. З нудотною певністю я знав, що, коли б на мене натисли, став би цим страхом. Не був уже Фітцом Чівелрі. Був тим, що зосталося після того, як страх вигнав його з власного тіла.

Другого дня, після того як Баррічу скінчилося бренді, я сказав йому:

— Я й сам упораюся, якщо ти хочеш вибратися до Баккіпа.

— Не маємо грошей, аби щось купувати, і не маємо більше що продавати. — Барріч сказав це без особливого виразу, але так, наче це було моєю провиною. Він сидів біля вогню. Сплів долоні, затиснувши їх між колінами. Вони дрижали, трішечки. — Тепер нам доведеться справлятися самим. Можемо полювати, дичини повно. Як не зуміємо прогодуватися, то заслуговуємо на голод.

— І все буде гаразд? — спокійно спитав я.

Барріч глянув на мене, примружившись.

— Про що ти? — спитав він.

— Про те, що більше немає бренді, — прямо сказав я.

— Думаєш, я без нього не обійдуся?

Його бурхливий характер виривався на волю. Відколи не стало бренді, для цього потрібно було небагато.

Я легенько знизав плечима.

— Просто питаю. Це й усе.

Я сидів непорушно, не дивлячись на нього, сподіваючись, що він не вибухне.

Після паузи Барріч дуже тихо сказав:

— Що ж, припускаю, це те, про що ми обидва мусимо дізнатися.

Я доволі довго мовчав. Нарешті спитав:

— Що будемо робити?

Він роздратовано на мене глянув:

— Я ж тобі казав. Будемо полювати, щоб прогодуватися. Це ти спроможний зрозуміти.

Я відвів погляд і хитнув головою.

— Я зрозумів. Маю на увазі… після цього. Не вже завтра.

— Ну що ж. Полюватимемо, здобудемо м’ясо. На якийсь час цього вистачить. Але раніше чи пізніше нам захочеться того, що ми не зможемо ні здобути, ні зробити самі. Дещо нам роздобуде Чейд, як зуміє. Оленячий замок обгризений до голої кістки. Мені доведеться тимчасово перебратися до Баккіпа і найнятися там на роботу, якщо зможу. Але зараз…

— Ні, — тихо сказав я. — Я про те… ми ж не можемо ховатися тут вічно, Баррічу. Що буде потім?

Настала його черга помовчати.

— Правду кажучи, я ніколи надто про це не думав. Спершу це було тільки місце, де ти міг повернути сили. Потім якийсь час здавалося, що ти ніколи…

— Але тепер я тут. — Я завагався. — Пейшенс… — почав я.

— Вірить, що ти мертвий, — перебив мене Барріч, може, різкіше, ніж планував. — Ми з Чейдом єдині знаємо, що це не так. І не мали певності до того, як витягли тебе з тієї домовини. Що, коли доза була завеликою і ти насправді б від неї помер чи замерз за кілька днів під землею? Я бачив, що з тобою зробили. — Він зупинився й одну мить дивився на мене. Скидався на загнану здобич. Злегка труснув головою. — Я не думав, що ти зможеш це пережити, не кажучи вже про отруту. Тож ми нікому не давали надії. А потім, коли ми тебе витягли… — Труснув головою ще раз, сильніше. — Спершу ти був такий покалічений. Стільки ран тобі завдано… Не знаю, що найшло на Пейшенс, що змусило її очистити й перев’язати рани на мертвому тілі, але якби вона цього не зробила… Пізніше… це був не ти. Перші кілька тижнів довели мене до розпачу через те, що ми зробили. Перенесли вовчу душу до людського тіла. Так мені здавалося.

Він знову на мене глянув, на його обличчі малювалася недовіра до цього спогаду.

— Ти намагався вчепитися мені в горлянку. Тільки-но ставши на власні ноги, вже першого дня ти хотів тікати. Я тобі не дозволив, і ти кинувся мені до горла. Я не міг показати Пейшенс тієї істоти, що гарчала і клацала зубами. Не кажучи вже про…

— Ти думаєш про Моллі?.. — розпочав я.

Барріч відвів очі.

— Мабуть, вона чула, що ти помер. — За кілька хвилин ніяково додав: — Хтось запалив свічку на твоїй могилі. Сніг розчищено, а восковий недогарок усе ще був там, коли я при­йшов викопати тебе.

— Як собака по кістку.

— Я боявся, що ти цього не зрозумієш.

— Я й не розумів. Просто повірив Нічноокому на слово.

Це й усе, що я міг тоді витримати. Я намагався зробити так, щоб розмова завмерла сама собою. Але Барріч був невблаганним.

— Якби ти повернувся до Оленячого замку чи Баккіпа, тебе б убили. Повісили б над водою і спалили твоє тіло. Або порубали б на дрібні шматки. Аби мати певність, що цього разу ти справді помер.

— Вони так мене ненавидять?

— Ненавидять тебе? Ні. Ті, хто тебе знав, були до тебе досить прихильними. Але, коли б ти повернувся,