Мандри убивці - Робін Хобб

що король Шрюд поїде з нею. Чула, як я казав королеві тепло вдягтися. З цього Регал мав здогадатися, що вона тікає з Оленячого замку. Зрозумів, що їй потрібні коні. Може, Розмері не тільки шпигувала. Може, занесла старій жінці кошик отруєних ласощів. Може, натерла жиром сходинки, знаючи, що невдовзі ними спускатиметься її королева.

Я змусив себе піднести погляд з-над пагонів і зустрітися з переляканими очима Барріча.

— А те, чого не підслухала Розмері, почули Джастін і Серена. П’явками впилися в короля, висмоктуючи в нього силу Скіллу та перехоплюючи кожну думку, яку він посилав Веріті чи отримував від нього. Довідавшись, що я служив як людина короля, почали шпигувати й за мною. Я не знав, що таке можливо. Але Гален відкрив, як це зробити, і навчив своїх учнів. Пам’ятаєш Вілла, сина Гостлера? Члена групи Скіллу? Він був у цьому найкращим. Міг змусити повірити, що його нема там, де він саме був.

Я метельнув головою, намагаючись витрусити з неї страшні спогади про Вілла. Він повернув тіні підземелля, все те, чого я далі не хотів згадувати. Я задумався, чи вбив його тоді. Вирішив, що ні. Навряд чи мені вдалося ввіпхнути в нього достатньо отрути. Я підвів голову і побачив, що Барріч пильно за мною спостерігає.

— Тієї ночі, в останню мить, король відмовився їхати, — сказав я тихо. — Я так довго думав про Регала як про зрадника, що й забув, — Шрюд досі бачив у ньому сина. Коли ж Регал забрав корону Веріті, знаючи, що його брат живий… Король Шрюд не хотів жити, довідавшись, що Регал на таке спроможний. Попрохав мене послужити людиною короля і позичити йому силу, щоб Скіллом попрощатися з Веріті. Та Серена і Джастін чекали. — Я замовк, нові елементи мозаїки складалися, стаючи на місце. — Я мав би здогадатися, що все йде надто легко. Біля короля не було жодної варти. Чому? Бо Регал її не потребував. Бо Серена і Джастін смоктали з нього силу. Регал закінчив із батьком. Коронувався як король-­в-очікуванні, нічого більшого від Шрюда добитися не міг. Тож вони до останньої краплі витягли силу Скіллу з короля Шрюда. Вбили його. Не дали навіть попрощатися з Веріті. Ймовірно, Регал наказав їм упевнитися, що він більше не поскіллить до Веріті. Тож я вбив тоді Серену і Джастіна. Так само, як вони вбили мого короля. Без шансу оборони, без хвилі милосердя.

— Заспокойся, заспокойся. — Барріч швидко підійшов до мене, поклав руки мені на плечі та штовхнув мене на стілець. — Тремтиш як перед нападом. Заспокойся.

Я не міг говорити.

— Саме цього ми з Чейдом не зуміли розгадати, — сказав мені Барріч. — Хто зрадив наш план? Ми думали на всіх. Навіть на блазня. Певний час боялися, чи не вислали ми Кеттрікен під опікою зрадника.

— Як ви могли це подумати? Блазень любив короля Шрюда як ніхто інший.

— Ми не могли придумати нікого, хто знав би всі наші плани, — просто відповів він.

— Не через блазня ми зазнали невдачі. А через мене. — Думаю, що саме в цю мить я повністю став самим собою. Сказав найстрашніші слова, постав перед лицем найстрашнішої правди. Я зрадив їх усіх. — Блазень мене перестерігав. Казав, що я стану смертю королів, якщо не навчуся давати речам йти своїм трибом. Чейд мене перестерігав. Хотів, аби я пообіцяв, що більше не приводитиму колеса в рух. Але я цього не зробив. Так мої вчинки вбили мого короля. Якби я не допомагав йому скіллити, він не відкрився б настільки своїм убивцям. Я відкрив його, тягнучись до Веріті. Та натомість з’явилися ці дві п’явки. Королівський убивця. Ох, скільки ж у цьому значень, Шрюде. Я так шкодую, мій королю. Так шкодую. Якби не я, Регал не мав би причини тебе вбивати.

— Фітце. — Голос Барріча був твердим. — Регал не потребував жодної причини, аби вбити свого батька. Досить того, що забракло причин залишати його живим. Ти не мав над цим влади. — Раптом він насупив брови. — Чого вони вбили його тоді? Чого не чекали, доки піймають ще й королеву?

Я посміхнувся йому.

— Ти її врятував. Регал думав, що вже її піймав. Вони думали, що затримали нас, не давши забрати коней зі стайні. Регал навіть хвалився мені цим, коли я був у камері. Що їй довелося вирушити без коней. І без теплого зимового одягу.

Барріч похмуро усміхнувся.

— Королева з блазнем забрали те, що було спаковано для Шрюда. Поїхали на двох найкращих конях, які будь-коли вийшли зі стаєнь Оленячого замку. Закладуся, хлопче, що вони щасливо дісталися гір. Сажка та Рудді, мабуть, пасуться собі зараз на гірських пасовищах.

Це було невеликою розрадою. Тієї ночі я вийшов надвір і побіг із вовком, а Барріч мені не дорікав. Та ми не могли бігти ні досить довго, ні досить швидко, а кров, пролита нами тієї ночі, не була тією, яку я хотів би бачити. Гаряче свіже м’ясо теж не могло наповнити моєї внутрішньої порожнечі.

Так я згадав своє життя і те, ким був. З плином часу ми з Баррічем знову почали відверто розмовляти як друзі. Він перестав старшувати наді мною, хоч і не без глузливого нарікання на це. Ми згадували наші звички, — як колись разом сміялися чи сперечалися. Але, коли все між нами усталилося та внормувалося, ми обидва ще гостріше згадали все те, що втратили.

Баррічу бракувало щоденних занять. Колись він мав пов­ну владу над усіма стайнями Оленячого замку та їхніми мешканцями: кіньми, собаками, яструбами. Я бачив, як він вигадує завдання, аби заповнити час, і знав, як тужить за тваринами, що так довго були під його доглядом. Мені ж бракувало гамору та двірського люду, але найбільше я прагнув Моллі. Вигадував розмови, які я вів би з нею, збирав таволгу й осоку, бо пахли, як вона, а ввечері лягав у ліжко, згадуючи дотик її руки до мого обличчя. Але ми не розмовляли про це. Натомість поєднали наші уламки, творячи свого роду цілість. Барріч ловив рибу, я полював, а ще ж слід було шкребти шкіри, прати і латати сорочки, носити воду. Це було життя. Якось він спробував порозмовляти зі мною про те, як прийшов побачити мене в підземеллі, як приніс мені отруту. Його руки дрібно корчилися і здригалися, коли він розповідав, як мусив піти, покидаючи мене самого в тій камері. Я не міг дозволити йому продов­жувати. «Ходімо на риболовлю», — раптом запропонував я. Він глибоко вдихнув і кивнув. Ми пішли на риболовлю і того дня більше не розмовляли.

Коли Барріч час від часу на мене дивився, я знав, що він бачить шрами, бо я ж сидів у в’язниці, і мене морено голодом та бито до смерті. Я зголив щетину з рубця, що знизу оббігав щоку, і помітив над чолом, де розірвано шкіру голови, пасмо сивого волосся. Ми ніколи про це не говорили. Я не хотів про це думати. Та ніхто не міг пройти крізь таке, не змінившись.

Уночі я почав бачити сни. Короткі яскраві сни, скрижанілі спалахи полум’я, пекучий біль, безнадійний страх. Я прокидався зі зліпленим від холодного поту волоссям, мене млоїло від страху. Сідав у темряві, а від снів не зоставалося нічого, навіть найменшої нитки, щоб їх розплутати. Тільки біль, страх, злість, розчарування.