Мандри убивці - Робін Хобб

Фітце.

Я опустив чашку. Підвівся, обійшов кімнату. Хотів вийти надвір, але Барріч заборонив мені виходити самому, а вночі то й зовсім не пускав. Тож я ходив довкола кімнати і врешті повернувся до свого стільця. Знову сів на нього. Чашка бренді й далі там стояла. За якийсь час я підняв її, просто щоб відігнати бажання це зробити. Та, коли я її підняв, він змінив і це. Змусив мене подумати, щоб випити з чашки. Яке ж тепло я відчуватиму всередині. Просто швидко випити, а смак довго не триватиме, буде тільки тепле добре відчуття у мене всередині.

Я розумів, що він робить. Це починало мене сердити.

Просто ще ковточок. — Заспокійливо. Пошепки. — Просто щоб легше розслабитися, Фітце. Так тепло від вогню, ти попоїв. Барріч захистить тебе. І Чейд теж тут. Ти не мусиш так дуже стерегтися. Просто ще ковток. Ще ковток.

Ні.

То хай буде маленький, тільки щоб промочити рота.

Я випив ще ковток, аби він перестав силувати мене хотіти цього. Та він не перестав, тож я ковтнув ще. Набрав повний рот і ковтнув. Опиратися було дедалі складніше. Він мене змучив. А Барріч доливав мені до чашки.

Фітце. Скажи: «Веріті живий». І це все. Просто скажи це.

Ні.

Хіба ж бренді всередині тебе не приємне? Так тепло. Ще трохи.

— Я знаю, що ти намагаєшся зробити. Намагаєшся мене споїти. Щоб я не міг тебе стримати. Я тебе не впущу.

Моє обличчя змокріло. Барріч і Чейд разом дивилися на мене.

— Досі він ніколи не допивався до сліз, — зауважив Барріч. — Принаймні не при мені.

Скидалося на те, що їх це зацікавило.

Скажи це. Скажи це. «Веріті живий». Тоді я облишу тебе. Обіцяю. Просто скажи це. Тільки раз. Бодай пошепки. Скажи це. Скажи це.

Я глянув униз, на стіл. Дуже тихо промовив:

— Веріті живий.

— О? — кинув Барріч.

Його це наче й не схвилювало. Та він надто швидко схилився, щоб долити мені бренді. Пляшка виявилася порожньою, тож він долив мені зі своєї чашки.

Раптом я захотів випити. Сам захотів. Підняв чашку і випив усе. Тоді підвівся.

— Веріті живий, — сказав я. — Йому холодно, але він живий. І це все, що я маю сказати.

Я підійшов до дверей, відсунув засув і вийшов у ніч. Вони не намагалися втримати мене.

Барріч мав рацію. Все там було — як пісня, котру чуєш надто часто і годі викинути її з голови. Пронизувало всі мої думки і забарвлювало всі мої сни. Тягло мене назад і не давало мені спокою. Весна переростала в літо. Мої старі спогади почали накладатися на нові. Різні життя почали зшиватися докупи. У цьому шві були дірки та складки, але ставало дедалі складніше уникати розпізнання речей. Імена знову набрали значень і облич. Пейшенс, Лейсі, Целеріті та Сажка не були більше просто словами. Повноголосо, як биття дзвонів, зазвучали спогадами й емоціями. «Моллі», — врешті-решт вголос сказав я сам собі певного дня. Коли вимовив це слово, Барріч швидко на мене глянув і ледь не випустив із рук тонкоплетене сильце, яке саме робив. Я чув, як він набирає повітря, наче збираючись заговорити до мене. І не зробив цього, мовчав, чекаючи, щоб я сказав більше. Я не сказав нічого. Натомість заплющив очі, сховав обличчя в долоні та прагнув забуття.

Я довго простояв біля вікна, дивлячись на луг. Там не було на що дивитися. Але Барріч не перебив мене і не змусив повернутися до обов’язків, як зробив би раніше. Одного дня, дивлячись на буйну траву, я спитав Барріча:

— Що ми зробимо, коли повернуться вівчарі? Де ми тоді поселимося?

— Поміркуй-но. — Він прип’яв до підлоги шкурку кролика і зішкрябував з неї м’ясо та жир. — Вони не прийдуть. Нема що виганяти на літні пасовища. Більшість доброї худоби тепер у глибині суходолу, як і Регал. Він пограбував Оленячий замок, забравши усе, що тільки можна було вивезти чи перегнати. І я готовий побитися об заклад, що всі вівці, які залишилися в Оленячому замку, взимку перетворилися на баранину.

— Схоже на те, — погодився я.

І тоді щось стисло мої думки, щось страшніше за всі речі, про які я знав і яких не хотів пам’ятати. Все, що було мені невідомим, усі питання, що зосталися без відповіді. Я пішов прогулятися лугом. Пройшов аж до краю струмка, а тоді вниз, до підмоклої ділянки, де ріс рогіз. Набрав зелених пагонів, щоб зварити їх із вівсянкою. Я пригадав назви всіх рослин. І знав, хоч і не хотів цього, які з них убивають людину та як їх приготувати. Все давнє знання збереглося, чекаючи, щоб я по нього сягнув. Однаково, хотів я цього чи ні.

Коли я повернувся з пагонами, Барріч саме варив кашу. Я поклав принесене на стіл, набрав у горщик води з бочки. Сполоснувши і перебравши зелень, нарешті запитав:

— Що трапилося? Тієї ночі?

Він дуже повільно обернувся і глянув на мене, немов я був здобиччю, яку може сполохати раптовий рух.

— Тієї ночі?

— Тієї ночі, коли король Шрюд і Кеттрікен мали тікати. Чого ти не чекав у чагарнику з кіньми і лектикою?

— О. Тієї ночі. — Барріч зітхнув, немов згадуючи давній біль. Говорив дуже повільно і спокійно, наче боячись мене злякати. — Вони пильнували за нами, Фітце. Весь час. Регал знав усе. Того дня я не міг непомітно винести зі стайні навіть торбину вівса, не кажучи вже про трьох коней, лектику та мула. Вартові з Ферроу були всюди, вдавали, що саме зійшли вниз, аби оглянути порожні стійла. Я не посмів піти до тебе, щоб це сказати. Тож, зрештою, зачекав до початку бенкету. А коли Регал коронувався і вирішив, що здобув перемогу, я тихцем вибрався і пішов по тих єдиних коней, яких міг здобути. Сажку та Рудді. Я сховав їх у коваля, аби мати певність, що Регал і їх не продасть. А всю їжу, яку я роздобув, украв із вартівні. Нічого більше не вигадав.

— А королева Кеттрікен і блазень втекли на них.

Імена дивно злетіли мені з уст. Я не хотів про них думати, взагалі згадувати їх. Коли я востаннє бачив блазня, той плакав і звинувачував мене, буцім я вбив його короля. Я наполіг, щоб він утік замість короля, рятуючи своє життя. Не найкращий прощальний спогад, щоб зберігати його про того, кого я називав другом.

— Так. — Барріч приніс казанок вівсянки та поставив на стіл, щоб загусла. — Чейд і вовк привели їх до мене. Я хотів піти з ними, але не міг. Я їх тільки затримав би. Моя нога… Я знав, що не довго встигатиму за кіньми, а за такої погоди вони б не витримали подвійного тягаря. Мені довелося просто відправити їх у дорогу.

Він замовк. Тоді загарчав грізніше за вовка.

— Якщо колись довідаюся, хто зрадив нас Регалові…

— Я.

Він втупився в мене, на його обличчі малювалися страх і недовіра. Я глянув собі на руки. Вони почали тремтіти.

— Я був дурнем. Це моя провина. Королевина маленька покоївка, Розмері. Завжди поблизу, завжди біля ніг. Вона мусила бути Регаловою шпигункою. Чула, як я казав королеві, щоб була напоготові,