Мандри убивці - Робін Хобб

— Ти щойно докоряв мені за те, що я здобув довіру цих герцогів.

— Ні. Я докоряв тобі за те, що ти їх очолив. Ти ніколи не повинен був дозволити, щоб вони запропонували тобі правління Оленячим замком. Якби ти належно виконував свої завдання, їм би таке й на думку не спало. Ти раз у раз забуваєш своє місце. Ти не принц, ти таємний убивця. Ти не гравець, ти гральна фігура. А коли робиш власні ходи, то змінюєш всяку іншу стратегію і ставиш під загрозу кожну фігуру на дошці.

Не надумати, що відповісти, — не те саме, що погодитися з чужими словами. Я зиркнув на нього. Він не відступив назад. Просто стояв непорушно, дивлячись на мене згори вниз. Під пильним поглядом зелених Чейдових очей сила мого гніву зненацька мене покинула, залишаючи по собі тільки гіркоту. Таємна й глибинна течія страху знову випливла на поверхню. Рішучість розвіялася. Я не міг цього зробити. Не мав сили протистояти їм обом. За кілька хвилин почув власний похмурий голос:

— Гаразд. Дуже добре. Ви з Баррічем, як завжди, маєте рацію. Я обіцяю, що ніколи більше не думатиму, просто слухатимусь. Що я маю зробити?

— Ні. — Коротко і ясно.

— Що ні?

Чейд повільно похитав головою.

— Сьогодні ввечері повністю з’ясувалося, що я не можу ні в чому на тебе покладатися. Не дістанеш від мене жодного доручення, не будеш більше втаємничений у мої плани. Ці дні минули. — Мені було тяжко усвідомити, що це його остаточне рішення. Він відвернувся від мене, глянув кудись далеко. Коли заговорив знову, був не моїм учителем, а Чейдом. — Я люблю тебе, хлопче. Не відбираю в тебе цієї любові. Але ти небезпечний. А те, що ми мусимо спробувати, досить небезпечне і без твоїх берсерківських нападів.

— І що ви пробуєте? — мимоволі спитав я.

Він повільно похитав головою, його очі зустрілися з моїми. Зберігаючи цю таємницю, Чейд розірвав те, що нас пов’язувало. Раптом я почувся покинутим напризволяще. Приголомшено дивився, як він бере свою торбу і плащ.

— Надворі вже темно, — зауважив я. — А дорога до Оленячого замку тяжка й далека, навіть удень. Зостанься принаймні на ніч, Чейде.

— Не можу. Ти лише колупатимеш цю сварку, як струп на рані, доки вона знову не закривавить. Уже сказано доволі тяжких слів. Найкраще мені піти просто зараз.

І він пішов.

Я сидів і дивився, як вогонь самотньо гасне. Я задалеко зайшов з ними обома, значно далі, ніж будь-коли збирався. Хотів, щоб наші дороги розійшлися; натомість отруїв кожен їхній спогад про мене. Це вже зроблено. Цього неможливо виправити. Я підвівся і почав збирати свої речі. Це зайняло дуже небагато часу. Я зав’язав їх у вузол, зроблений з мого зимового плаща. Замислився, що мною керує, — дитяча образа чи раптова рішучість. Подумав, чи є між ними різниця. Якийсь час сидів перед каміном, стискаючи вузол у руках. Я хотів, щоб Барріч повернувся. Хай би він побачив, що мені шкода, що я жалкував, відходячи. Я змусив себе ретельно це обміркувати. Тоді розв’язав свій вузол, простелив покривало перед каміном і ліг на нього. Відколи Барріч вирвав мене у смерті, він спав між мною і дверима. Може, йшлося про те, щоб мене втримати. У деякі ночі здавалося, що лише він стоїть між мною і темрявою. Зараз його там не було. Попри стіни хатини, я відчував, що самотньо кулюся на голому й дикому лику світу.

Ти завжди маєш мене.

Я знаю. А ти завжди маєш мене.

Хоч я й намагався, мені не вдалося виразити цими словами жодного справжнього почуття. Всі мої емоції вилилися, зараз я був порожній. І такий втомлений. А стільки ще слід зробити…

Сивий веде розмову із Серцем зграї. Мені послухати?

Ні. Їхня розмова належить їм.

Я їм заздрив: вони разом, а я сам. Але це мене й утішило. Може, Барріч умовить Чейда повернутися, почекати до ранку. Може, Чейд зуміє виссати дрібку тієї отрути, яку я вилив на Барріча. Я дивився у вогонь. Не мав про себе високої думки.

Буває вночі мертва година, найхолодніший, найчорніший час, коли світ забуває про вечір і ніщо не обіцяє ще світанку. Час, коли надто рано вставати, але й надто пізно, щоб був сенс лягати в ліжко. Саме тоді ввійшов Барріч. Я не спав, але не ворухнувся. Це його не обмануло.

— Чейд пішов, — тихо сказав він.

Я чув, як Барріч поправив перевернуте крісло. Сів на нього і почав знімати чоботи. Я не чув з його боку ні ворожості, ні неприязні. Наче мої гнівні слова ніколи не були сказані. Або наче гнів і біль змусили його задерев’яніти.

— Надто темно для дороги, — мовив я до вогню.

Я говорив обережно, боячись зламати закляття спокою.

— Я знаю. Але він мав із собою ліхтар. Сказав, що більше боїться залишитися, боїться, що відступить від свого рішення. Рішення відпустити тебе.

Те, чого я раніше прагнув, тепер здалося мені вигнанням. Мене охопив страх, підриваючи мою рішучість. Я різко підвівся, охоплений панікою. Зробив довгий тремтливий вдих.

— Баррічу. Те, що я казав раніше, це через гнів. Я просто…

— Поцілив у яблучко. — Звуки, які він видав, могли б здатися сміхом, якби не було в них стільки гіркоти.

— Тільки ті, що знаються найближче, вміють найсильніше одне одного вразити. Лишень тому, — твердив я.

— Ні. Все так і є. Мабуть, цьому псові потрібен хазяїн.

Коли він говорив про себе, глузлива нотка в його голосі була їдкішою за будь-яку отруту, що я на нього виплюнув. Я не міг сказати й слова. Барріч сів, скинув чоботи на підлогу. Глянув на мене.

— Я не хотів, щоб ти був таким, як я, Фітце. Такого я нікому не побажав би. Я хотів, щоб ти був таким, як твій батько. Та інколи мені здавалося, — хай що б я робив, ти вперто брав собі за взірець моє життя.

Якийсь час він вдивлявся в жар. Врешті-решт тихо заговорив до вогню. Наче розповідав сонній дитині стару легенду.

— Я народився в Державах Чалседу. У малому приморському містечку, риболовному й корабельному порту. На самому дні. Мати прала, щоб утримати мою бабу і мене. Батько помер до того, як я народився, його забрало море. За мною доглядала баба, але вона була дуже стара і часто нездужала. — Я швидше почув, ніж побачив його гірку посмішку. — Невільниче життя не додає жінці здоров’я. Вона мене любила і виховувала найкраще, як могла. Та я був не з тих хлопців, що тихо граються собі в хаті. А вдома не було нікого досить сильного, щоб опиратися моїй волі.

Тож я ще дуже малим пов’язався з єдиною сильною істотою в моєму світі, що мною зацікавилася. Це був вуличний пес. Шолудивий. Покритий шрамами. Вся його цінність — уміння виживати, вся його вірність належала мені. Як моя вірність належала йому. Його світ, його звичаї були всім, що я знав. Бери, що хочеш, коли хочеш, і не переймайся, взявши. Я певен, — ти знаєш, про що я. Сусіди думали, що я німий. Мати думала, що я недоумкуватий. Баба, я певен, дещо